Короткі штрихи із життя героїв

Присвячено дню визволення Ємільчиного від німецько-фашистських загарбників, що відбулось 3 січня 1944 р. Розповіді про дітей-героїв Володимира Виговського із Жужеля, Давида Колобчука із Великої Цвілі, Василя Циби із Осівки та свідка боїв у Берліні Леоніда Полторака.

Партизанський поет і письменник з Полісся

1 січня 86 років тому в родині залізничника, що жила у Жужелі (тоді це була станція), народився Володимир Виговський. У 12 років він мало чим відрізнявся від своїх однолітків. Хіба що був серйознішим і дуже любив читати. Потай, щоб не засміяли інші хлопчаки, пробував писати вірші і загалом дуже любив поезію.
…Почалась війна. Сім’ї Виговських довелось їхати в евакуацію. По дорозі Володя вийшов з потягу, щоб набрати в чайник води, і відстав від поїзда. Незабаром ця місцевість вже була захоплена ворогом. Хлопчина залишився на окупованій території без рідних, без знайомих. На 13-річного розумного і кмітливого підлітка звернули увагу підпільники, залучивши до своєї роботи. Тож у рядах народних месників боровся з ворогом спочатку в Києві, потім – у Коростені.

Влітку 1943 року виповнилася заповітна мрія Володі, він став розвідником Житомирської партизанської дивізії імені М. Щорса. Невеличкого зросту, худорлявий чотирнадцятирічний хлопчина виконував завдання, які іноді були не під силу навіть дорослим партизанам. Майже щодня доводилося юному розвіднику ходити в роз-ташування ворога, ризикуючи своїм життям. Був двічі пораненим.

В суворих партизанських буднях хлопчина дорослішав. Проте його романтична душа не загрубіла навіть під впливом війни. Свідчення цьому – вірші, які він писав. У них відбивались любов до Батьківщини, тема боротьби проти її ворогів. Так сталось, що ці поетичні стрічки стали ще однією зброєю юного партизана. Їх переписували на окремих аркушах паперу, розповсюджуючи по селах і зачитуючи до дірок.

Згодом цей життєвий досвід партизанського життя стане сюжетом книг “Огонь юного сердца” або “Незвичайна розвідка”, які вийдуть друком вже після війни. Саме там закарбовано все побачене, відчуте, пережите… Та це буде згодом. А поки – 1944 рік. Володимир Виговський пішов добровольцем в армію. Було йому тоді лише 15.

Воював на 1-му Українському фронті в розвідгрупі особливого значення. Брав участь у звільненні Києва, Кракова, Варшави і взятті Берліна. Під час штурму останнього міста отримав третє тяжке поранення. Був нагороджений медалями “За бойові заслуги”, “Партизану Вітчизняної війни” І ступеня, “За оборону Києва”, “За взяття Берліна”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.” та ін.

Нарешті війна закінчилась. Володимир Степанович вчився і працював спочатку в Житомирі, потім у Києві. Закінчив редакторський факультет Українського поліграфічного інституту. Продовжував писати, та вже не вірші, а, як вище зазначено, прозу. Всім, що пережив у підпіллі, партизанському загоні, на фронті, поділився у своїх нарисах, оповіданнях, повістях. Ці твори Володимир Виговський друкує на сторінках періодики із 1954 року, окремими виданнями вийшли його книги для дітей.

Невеликий нарис про життя нашого земляка можна знайти у книзі Володимира Яценка “Твої люди, Ємільчинщино”, автор якої зазначає: “Так сталось, що за багато років журналістської роботи я зустрічався з сотнями різних людей, від рядових трударів до міністрів, вчених, письменників, генералів, інших видатних постатей. Але з Виговським, на жаль, шляхи жодного разу не перетнулись, познайомитись з ним не довелось. Але, читаючи його твори, можна зробити висновок, що це була скромна людина…” Знайти підтвердження або спростувати це враження можна будь-кому, адже в інтернеті у вільному доступі знаходиться його автобіографічну повість “Огонь юного сердца”, що була видана у Москві та перекладена російською мовою 1968 року.

Помер Володимир Степанович у 1987 році в Києві, де жив і працював.
Підготувала Г. КОЛЕСНИК,
за матеріалами біобліографічного посібника літератури “І слава їх стає безсме-ртна…”
«НТ», №1-2, 2015

Мріяв піти в авіаучилище, а став народним месником

Багато хлопчаків довоєнних часів захоплювалися подвигами підкорювачів неба, мріяли стати пілотами. Так і Давид Колобчук із Великої Цвілі прагнув закінчити школу та піти в авіаучилище. Не судилося здійснитися його дитячим задумам: захмарила небо війна. А незабаром нове горе увірвалося в хліборобську сім’ю: батька чотирьох дітей Трохима Колобчука погнали на каторжні роботи в Німеччину.

На ще дитячі плечі чотирнадцятирічного хлопчика важким тягарем лягли турботи про матір, пригнічену, знесилену бідою, і сестер. Допомагав сім’ї, а сам мріяв стати партизаном і прискорити перемогу над ворогом. Коли в навколишні ліси прийшли народні месники, загін Іванова, майже всі чоловіки-великоцвіляни влилися в нього.

Став партизанським розвідником і Давид Колобчук. Невисокого зросту селянський хлопчина з торбиною через плече ні в кого не викликав підозру. А він виявився кмітливим і хоробрим. Вже з першої розвідки у село Тайки привіз до загону два кулемети та іншу зброю, яку німці приготували для нічної засідки.

Крім розвідки Давид виконував й інші завдання: закладав міни на шосейних дорогах, на залізничних коліях, разом з іншими відбивав атаки карателів, проявляючи сміливість та винахідливість. У загоні був улюбленцем, надійним товаришем. Воював Давид Колобчук з партизанами на територіях семи областей України і Білорусії. 

…Це було в Шацьких лісах на Волині весною 1942 року, куди загін прийшов за наказом штабу партизанського руху. Кілька днів точилися важкі бої проти числен-ного ворога, що пустив у хід авіацію, артилерію, танки. Протягом одного дня партизани відбили сім атак ворога, але зазнали значних втрат. Командування прийняло рішення прориватися крізь вороже кільце невеликими групами. Але та, в якій був Давид, потрапила в оточення серед болота на невеликому острівці. Прикриваючи відхід своїх, важко поранений п’ятнадцятирічний Давид останньою гранатою підірвав себе разом з ворогами, що оточували його. Було це весною 1944 року. За іншою версією, яка зазначена у книзі Володимира Яценка “Твої люди, Ємільчинщино”: “Ворожа куля пронизала його гаряче, хоробре серце. Падаючого його підхопили старші товариші” (у віці чотирнадцяти років, 1943; про це говорять і його рідні). Хай би як там не було, але образ юного патріота перетворився в легенду.

На батьківщині, у Великій Цвілі, встановлено пам’ятник Давиду Колобчуку, а у музейній кімнаті в цьому ж селі знаходиться орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, яким нагородили месника посмертно.
За матеріалами біобібліографічного посібника літератури
«НТ», №3, 2015

Короткі штрихи із життя героя

П’ятнадцятирічний Василь Циба був розвідником партизанського загону, яким командував І. І. Шитов. Родом із Осової, сирота. На жаль, ім’я цього партизана не часто згадують земляки, розповідаючи про лихоліття Великої Вітчизняної. Мабуть, це тому, що біографічні дані про нього досить скупі. Проте їх не варто оминути ува-гою. Розповідь почерпнули із біобібліграфічного посібника літератури обласної бібліотеки для дітей.

…Влітку 1942 року Василь Циба вчасно не повернувся з розвідки, яку проводив у Олевському. Пізніше стало відомо, що хлопця схопили жандарми. Документів у нього не було. Ніхто з місцевих жителів Василя не знав.

Підозрюючи, що це партизанський розвідник, поліцаї стали його катувати. Чавили у дверях пальці, били батогами та Василь мовчав. Нічого не дізнавшись, зовсім безсилого юнака повели на розстріл. По дорозі поліцая зупинив жандарм, стали запалювати цигарки. Зібравши останні сили, Василь рвонувся до найближчих кущів. З несподіванки поліцаї не встигли прицільно вистрілити. Партизан зник у заростях чагарнику.

Василь повз, незважаючи на біль скаліченого тіла. Так дістався до найближчого села, де добрі люди його сховали, підлікували.
Згодом Василь вернувся у свій загін, а коли підійшов фронт, разом з іншими партизанами влився в діючу армію. Так став бійцем 337-го саперно-артилерійського дивізіону. В одному з боїв у Австрії 14 квітня 1945 року Василь Циба героїчно загинув, відбиваючи атаку німецьких танків.

Поховали його з усіма військовими почестями в місті Енсдорфі.
За матеріалами біобібліографічного посібника літератури

Землякам – про земляка

Осадчук Анатолій Іванович родом із Сербо-Слобідки. Проживає у Калінінграді (Росія). Про лихоліття Великої Вітчизняної знає не з кінострічок, літератури: його батько Іван Васильович був учасником ВВв. Про долю іще одного солдата Великої Вітчизняної Леоніда Полторака, який є родом із Ємільчинщини, захотів розповісти і читачам “НТ”. Наштовхнула на це замітка про ємільчинських євреїв, яку він побачив якось у “районці”. Леонід Тимофійович теж представник цієї національності.

Ось розповідь Анатолія Осадчука про свого земляка.

“Полторак Леонід Тимофійович родом із Ємільчиного. Тут він навчався та про-живав разом із батьками до війни. 37 років прослужив у Збройних силах СССР від солдата до полковника. Випускник Ташкентського піхотного училища. Після його закінчення у 1944 році потрапив на фронт.

Дійшовши до кінця війни, став свідком здобуття перемоги.

Леонід Тимофійович згадує: “Коли війська наблизились до Рейхстагу, на шляху виявилась німецька фортеця, яка нас і затримала. Та 2 травня я уже побував там. І тільки потім пішли сапери перевіряти кожен метр. Всі, хто заходив до Рейхстагу, лишали написи. Тож і не дивно, що будівля німецького парламенту була повністю розмальованою радянськими солдатами. І хоч я був там один із перших, та пам’ятного напису не залишив.

Бої за Берлін продовжувались. Та невдовзі був підписаний акт про беззаперечну капітуляцію Германії в Карлсхорсті. Це була перемога! Та вона не поклала кінця боям. Ми все ще воювали із німецькими солдатами, що лишались у одному із військових училищ. Не знали, що війна закінчилась. Та згодом німці здались.

Проїжджаючи по Берліну, можна було побачити білі прапори на багатьох вікнах, у дверях, на будівлях. На автобусах подивитися на взятий Берлін приїжджали американці із дружинами.

…Якась частина німців лишалась в укриттях, у підвалах, бомбосховищах. Ми заходили із ліхтарями. Запам’яталось, що організація роботи бомбосховища була на дуже високому рівні”.

Зараз Полторак Леонід Тимофійович проживає у Калінінграді. Його вік уже давно перейшов 80-літній рубіж. До цих пір він постійно цікавиться подіями у Ємільчиному.
tribunaem.info

1 Response

  1. Тетяна сказав:

    Василь Циба не був сиротою. На той момент у нього були ще батько та три менші сестри. Мати померла під час голодомору, як і ще декілька братів та сестер. Звістку про його смерть в Австрії отримала старша сестра.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *