Батьківщина маленька моя

Тумар… Тумар-Брачки… Нейдорф… Новосілка. Всі ці історичні назви мають своє відповідне місце у формуванні сучасної назви села Новосілка.

Розташоване воно на лівому березі колись дуже мальовничої лісової невеликої річки з красивою назвою Рожениця, яка бере свій початок із заболоченої місцевості сусіднього села Верби і впадає неподалік Березівки в знамениту на Поліссі річку Уж (на фото).

 

До сумнозвісних часів, коли людина почала дозволяти собі глумитися над природою на свій розсуд, Рожениця несла свої живі води серед незайманого лісового оазису, ознаками якого були велетенські багатовікові дуби поруч із свічкоподібними соснами, які своїми вічнозеленими кронами ніби підмітали блакить небесного куполу. Тут було все: червона вільха і біла осика, клен і липа, ясен і граб, срібні тополі, дика біла акація і черемхові зарослі, навіть знаменита й рідкісна азалія понтійська. В такому лісі, звичайно, не могла не рости природна аптека в повному розумінні цього слова. Це малина і ожина, чорниця і буяхи, суниця і клюква…

А гриби додому возили возами. На деревах гніздилося різнобарвне птаство, а внизу – більш поважні діти природи. Джерельна вода Рожениці була благодатним середовищем для різноманітної прісноводної риби.

То ж і не дивно, що в такі місця потягнулися й люди. І все це розпочалося в далекому 1861 році після скасування Олександром ІІ на теренах своєї імперії кріпосного права. Якраз у той же час було дозволено німцям з Царства Польського переселятися на Волинь, у тому числі і на територію нинішньої Житомирської області.

Практично на тому місці, де зараз знаходиться Новосілка, було розташовано за хутірською системою шістнадцять хазяйств молодих колоністів, загальна кількість яких складала всього тридцять троє чоловіків і жінок. Колонію назвали Тумар.

У той же час, але вже на правому березі Рожениці, розмістилася інша колонія з назвою Брачки. А там поселилися тринадцять господарств загальною кількістю мешканців аж сто душ: чоловіки з дружинами і малими дітьми.

У 1900-х роках минулого століття тут мешкали такі німецькі родини: Альберт і Павліна Келерт, Людвиг і Кароліна Зюсс, Адольф і Кристіна Бетлер, Юліус і Флорентіна Гоппе, Іохан і Ванда Зисс, Христіан і Вільгельміта Вихман, Готліб і Амалія Штрейх, Роберт і Оттілія Поль, Генрих і Ірнестина Кокашке, Густав і Павліна Креніг, Юліус і Лідія Бранд, Густав і Матільда Віхман, Роберт і Оттілія Пауль, Готфрид і Лідія Ульм та інші.

Місця розташування новостворених колоній були вибрані дуже вдало. Адже тут неподалік знаходилося благодатне джерело, вода якого, за свідченнями місцевого люду, мала цілющі властивості. Це джерело називалося криничкою Миколая. А пізніше тут була створена ще одна колонія з назвою Миколинці.

Через деякий час із дозволу Святійшого Синоду над благодатним джерелом було побудовано дерев’яну капличку, в якій на свято Вознесіння Господнього звершалися церковні служіння.
Сторожили розповідали, що в такий день сюди вже з ранку їхали люди всією родиною, від малого до старого. Це були мешканці з великих навколишніх сіл: Симонів, Барашів, Киянки та з невеликої слободи Верби. А нерідко сюди добиралися навіть селяни з більш віддалених Андрієвичів і Непізнаничів. Все навкруги було заставлене селянськими возами, покритими різнобарвними хатніми радюжками.
Слід відмітити, що і до нинішнього часу на території тодішньої німецької колонії Брачки на пагорбі знаходиться німецьке кладовище з рештками могильних плит і пам’ятників із сірого граніту у вигляді дубів з обрізаними гілками.

Про гарне господарювання німецьких колоністів і досі свідчать старовинні, доволі таки великі і високі хати, які вони будували з тих міцних порід дерев, що ростуть у тутешніх лісах.
По нині в селі є урочище, розташоване за півтора кілометра від Рожениці і називається “Рибне”, на якому ще й досі є система сажалок або так званих копанок, в яких колишні колоністи розводили різноманітну рибу для власних потреб.

Колоністи привезли з собою не тільки сучасні знаряддя праці, але й технології вирощення та переробки тваринництва. Зі свідчень старожилів, продуктивність виготовлення молочних продуктів колоністами перед місцевими жителями була подвійною, а то ще й більшою. Так було практично у всіх напрямках життєдіяльності.

Осі коліс возів виготовляли з металу, колеса обшивали металом, платформу воза робили надійною і значно більшою. Замість неконтрольованих і лінивих волів застосовували вагові коні. Німецька хуторна система передбачала таке планування господарства, у якому все знаходилося під оком господаря. В той же час у місцевих мешканців угіддя тваринництва і всі посіви знаходилися за декілька кілометрів від хати. А це приводило до колосальних затрат і неефективності господарювання.

Німецька господиня на коворітці за декілька вечорів заготовляла стільки ниток шерсті, скільки місцеві майстрині робили зі своєю сім’єю майже всю зиму. Ще й досі в селі є декілька старожилів, які мають у себе німецькі дерев’яні ткацькі верстати з виготовлення полотна, килимів.

До революції 1917 року німецькі колонії Тумар і Брачки адміністративно підпорядковувалися лише Барашівській волості. Свої релігійні обряди жителі цих населених пунктів здійснювали в євангелічно-лютеранській кірсі села Геймталь Пулинської волості (нині село Ясенівка Червоноармійського району, у 1906 році називалося Стара Буда).

А вже через деякий час колонія Тумар ввійшла до складу Барашівської сільради (1923 р.), потім до Євгенівської (12.01.1924 р.), а згодом до Крем’янської (30.10.24 р.). Брачки ж підпорядковувалися лише двом сільрадам – Євгенівській (1923, 20.03.1926) і Кремянській (30.10. 1926). У 1929 році почалась тотальна примусова сталінська колективізація, і ці сусідні колонії в 1930 році об’єднали в одну під назвою Тумар-Брачки.

Було перевезено всі будови на розплановану територію у вигляді майже прямої лінії довжиною приблизно півтора кілометри у чіткому напрямку з півдня на північ. За п’ятсот метрів від села із західної сторони на високому пагорбі облаштували колгоспний двір відповідними будівлями. Новостворену колонію адміністративно підпорядкували Крем’янській сільраді Пулинського (з 17.10.35 р. Барашівського) району.
Зі слів старожилів сусідніх сіл, в 1935 році радянська влада переселила всіх німців колонії до Казахстану. Під час загострення комуно-сталінського терору в 1937–1939 рр. трьох колоністів, які вже жили поза межами Тумар-Брачок, було репресовано. Двох із них розстріляли – це М. Дуздаль 1888 р.н.; А. Келерт, 1912 р.н.; Б. Келерт, 1907 р.н.

Із 1 жовтня 1941 року радянська німецька колонія Тумар-Брачки на обліку не перебувала. Більш за все, саме з цієї дати Ємільчинський гебітскомісаріат та Барашівська сільська управа колонію Тумар-Брачки перейменували в село Нейдорф (українською – Нове село).

Після закінчення Другої світової війни з 7 червня 1946 року Указом ВР УРСР с. Нейдорф перейменували на Новосілку Крем’янської сільради.

Перші ознаки цивілізації в селі були помічені, коли запрацював тіпальний переробний пункт льону, рушійною силою якого був датський потужний двигун, що майже безперебійно робив свою справу в дві зміни чи не всю зиму. А головним “диригентом” всієї цієї машинерії був місцевий механік і коваль Гнат Козел.

Згодом ранньою весною на колгоспних полях з’явився один-єдиний колісний американський трактор “Фордзон”. Першими трактористами були Захар Денисюк, Давид Ксендзук, Петро Осадчук, Павло Татуревич та Кирило Цуман. А трохи пізніше колгоспний стан поповнився декількома першими бортовими автомобілями “ГАЗ”, якими у різний час керували Микола Колесник, Йосип-молодший Синицький, Микола Козел і Володимир Козел.

Гарною новиною для села стало проведення дротяного радіомовлення. Щоб послухати трансляцію чергового футбольного матчу улюбленої команди “Динамо”, до центрального гучномовця, що знаходився в центрі села біля сільмагу, збиралися місцеві вболівальники.

І нарешті в Новосілку “прийшла” така довгоочікувана електрика з Житомира. Це відбулося ранньої весни 1967 року. З нею в оселях з’явилось світло, радіомагнітоли і навіть чорно-білі телевізори. А різноманітні керосинові лампи про всяк випадок тримали на тих же традиційних місцях у постійній готовності.

Потім запрацював і єдиний стаціонарний телефон. Знаходився він у колишнього директора будинку інвалідів Олександра Зінченка і був практично у вільному доступі. Через витягнуту шибку в будь-який сезон ним міг скористатись кожен.

Невеличка розбудова власних господарств односельців закінчилася десь в кінці шістдесятих. Обійстя будували толокою місцеві майстри. А їх в селі було немало. Це Борис Ревчук, Володимир Ревчук, Йосип-старший Синицький, Степан Гончарук, Володимир Приймак, Григор Денисюк, Василь Заїка, Віктор Мельник, Адам Хамський та Степан Савчук.

В найкращі часи в селі проживало 64 родини з загальною кількістю трохи більше 400 людей. Існувала там і початкова школа, в якій навчалося майже чотири повноцінних класи. Першими вчителями було подружжя Чертовських. А пізніше там працювали Юлія Станіславівна Синицька, Вікторія Григорівна Ковальчук, Зінаїда Григорівна Колеснік та Ганна Данилівна Синицька.

Заради історичної справедливості необхідно сказати, що в українській родині з давніх давен культивувалася національна ідея багатодітної сім’ї. Найбільшими за чисельністю були родини: Давида і Ганни Ксендзуків – 12 дітей; Валентина і Алли Камерзаєвих – 10 дітей; Адама і Марії Хамських – 8 дітей; Петра і Марії Морозів – 8 дітей; Петра і Катерини Осадчуків – 8 дітей та Йосипа і Любові Синицьких – 7 дітей.
Майже до кінця 60 років минулого століття в селі паспортів не видавали. Таким чином молодь була приречена залишатися в колгоспному “раю” назавжди. Одначе знаходили різні способи виїхати до міста. Як правило, втікали з села через комсомольські путівки. Тодішні керманичі держави обіцяли народу, що через 20 років, коли настане комунізм, зовсім зникне відмінність села від міста. Не сталося, на жаль.
Моє рідне село, небо синє –
Батьківщина маленька моя.
Ти для мене, як мати для сина,
Найдорожча у світі земля.

Я люблю тебе, краю, всім серцем.
Твої обрії, луки, гаї.
І сади твої біло-рожеві,
Де співають всю ніч солов’ї.

Тут ходжу я твоїми стежками,
Чую пісні веселі й сумні.
Та й навчаюсь від батька і мами,
Як творити добро на землі.

Прилетіли до хати лелеки.
Вже й калина цвіте, як фата.
Не згубися у мандрах далеких,
Батьківщино маленька моя.
Микола Синицький,

“НТ”, № 4, 5

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА: Уродженець Новосілки Синицький Микола Йосипович. Народився 10 грудня 1949 року у великій селянській сім’ї, де виховувалось семеро дітей. Середню освіту здобув у місцевій початковій, а згодом Барашівській середній школах. Вищу – у Київському політехнічному інституті. Служив у армії. Працював і завідувачем сільського клубу, і вчителем, і робітником на заводі тощо. З 1994 по 2009 рр. служив у митних органах України на Житомирській митниці. Радник митної служби 2 рангу. Із 2009 року – на заслуженому відпочинку. Наш земляк пише вірші, має поетичні збірки, є автором гімну Житомирської митниці. Проживає в Житомирі. Одружений, має двох синів і трьох внуків. Любить фотографувати, грати в шахи, збирати гриби.

ФОТО річки УЖ, весна 2009 року. Автор www.panoramio.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *