Визвольний рух на Ємільчинщині 40 років XX ст.

Про “ярославенків”, загін вояків УПА, що діяв на території Ємільчинщини в післявоєнні роки, “НТ” писала в №42 за 21 жовтня 2016 року (“Найдовша дорога – дорога до волі”). Дослідження цієї теми головою Житомирської обласної ради Володимиром Ширмою, безумовно, глибше, оскільки ґрунтується на архівних даних СБУ.

“Слава Україні!”, “Героям слава!” Це привітання я вперше почув у 1979 році, коли став студентом Житомирського сільгоспінституту. Зі мною в кімнаті гуртожитку мешкали двоє хлопців із Волині та рівнянин. А в старости групи Миколи обоє дядьків були в УПА, і ми неодноразово слухали про їхні долю. З часом, коли вже працював у Великій Цвілі, розмови про “бандерівців” перестали бути чимось винятковим, я спілкувався з ними. Зокрема, Місюрою Олександром Михайловичем – бригадиром із Рогівки, членом правління колгоспу (вже за часів Незалежності) та Омелянчук Олександрою Лазарівною, яка мешкала через межу. Але справжній інформаційний прорив у цій темі чекав мене після доступу до архіву Житомирського управління СБУ.

Загін, який очолював уродженець Сербів Ярославенко, офіцер Червоної армії, що після звільнення нашої території від фашистів пішов в УПА, діяв на території Ємільчинського та Городницького районі, біля сіл Рогівки, Осови, Чорної, Великої Цвілі, Просіки, Покощева, Запруди, Сергіївки, Михайлівки, Малої Глумчі, Забаро-Давидівки, Ляшівки, Хмерина, Березників та ін. Під псевдонімом “Микола” командир повстанців ходив завжди в офіцерській формі з орденами та медалями. До складу загону “ярославенків” входили: жителі Рогівки Філоненко Павло Миколайович (уродженець с. Кочичине) та Білошицький Іван Васильович, Виговський Юзик Дмитрович, псевдонім “Сергій” (с. Осова), Коваленко Василь, псевдонім “Аркадій” (с.Забаро-Давидівка), Мезинцев Петро (с. Сергіївка). Прізвища двох інших, Михайла і Толіка, невідомі. Ще один боєць – із Малої Глумчі.

 

Боївка УПА мала схрони. Перший – у будинку жительки Рогівка Марчук Ганни Потапівни. З кухні був викопаний хід до хліва, а звідти до лісу (будували його Іван Білошицький, Павло Філоненко, Юзик Виговський та командир “Микола”). А другий схрон, який облаштував житель Березників Адам Васильович Макарчук знаходився неподалік від Осової в урочищі “лісгосп”, де проживала Надія Виговська.

З протоколів допитів: “4 листопада 1947 року Ганна Ковальчук прибігла в будинок Ганни Марчук і попередила, що в село приїхала машина з солдатами МДБ. Там же перебувала її мама – Марія Білошицька та бійці Іван Білошицький, Василь Коваленко, Юзик Виговський та Толік. Жінки встигли покинути будинок, який вже був в оточенні. Зав’язався бій”. За свідченнями старожилів Рогівки, в тому бою загинув 18-річний Філоненко Павло Миколайович. Івана Білошицького та двох інших побратимів взяли в полон. Юзіку Виговському вдалося відірватися від переслідування. А наступного дня за доносом лісника співробітники МДБ намагалися ліквідувати другу частину боївки – в будинку Надії Виговської в урочищі “лісгосп”. Та через підземний хід повстанцям удалося втекти.

У 1946-1947 роках “ярославенки” розповсюджували антирадянські листівки; вивезли та роздали людям зерно з колгоспних складів у селах Балярка, Мала Глумча та ін. Пограбували магазини в Покощеві та Осовій, писали анонімки на колгоспних активістів та керівників районної ланки (факти з протоколів допитів заарештованих). За словами жителів Осової, до вищеперерахованого можна віднести зникнення майора та лейтенанта Червоної армії з підрозділу, який був розквартирований у селі та займався заготівлею лісоматеріалів (їхні тіла були знайдені в лісі). В ніч із 12 на 13 січня 1945 року підрозділ УПА із 200 бійців спалив держустанови в Городниці. Загинуло багато активістів.

Згадує Голумбовський Леонід Григорович із Осови: “Це було під час війни. Якось пройшла звістка, що на село йдуть бандерівці, ціла армія. Люди запанікували і почали ховатися, покидаючи свої хати. Я був ще малий, але цей страх закарбувався на все життя, та й мати не раз згадувала ці події. Ми побігли за село в урочище “Вижари”, не знаючи, за яким кущем сховатися, забилися в середину найгустішої лози. Згодом бандерівці, прочісуючи місцевість, пішли ланцюгом на село. Коли вони побачили нас, то один із них сказав: “Чого ви ховаєтесь? Ми вас чіпати не будемо, ідіть собі додому». Ми повернулися до осель, а бандерівці пройшли селом і пішли далі”.

Виговський Юзик Дмитрович, 1928 р.н., працював у Курчицькому лісництві. В його хаті, що знаходилась у лісі, в так званому “Лісгоспі”, між урочищами “Білий пісок”, “Лисичі нори” та “Дубок”, була криївка. Від хати в гущу лісу пролягав підземний хід довжиною 50 м. Через нього і втекли упівці, коли зненацька налетіли “яструбки”. Вислідив повстанців та доніс у МДБ місцевий лісник. У хаті залишилася дружина Юзика – Павліна ( 1926 р.н.) та її подруга з “Лісгоспу”, яка приходила на побачення до одного з лісових братів. На той час Павліна була вагітна, а дівчина з Лісгоспу заявила, що вона тут випадково, мовляв, зайшла позичити солі, тому силовики довго не тримали їх під арештом і відпустили. Згодом до Осовської сільради прибув із Городниці представник МДБ з пакетом фотографій, на яких був зафіксований вбитий на городницькому мосту Юзик Виговський в однострої армії УПА. Секретар сільради Сербін Олена Купріївна направила посильного до сім’ї “Бобрів”, як по вуличному називали Виговських, для процедури впізнання загиблого.

Наприкінці 1947-го та початку 48-го всіх помічників “ярославенків” заарештували. Серед питань у протоколах допитів було й головне: «Чи відомо вам, за що борються українські націоналісти, з якими ви підтримували зв’язок?». Ув’язнені відповідали: “При зустрічах українські націоналісти розповідали, що вони борються проти Радянської влади за створення української самостійної держави без колгоспів”.

Після смерті Сталіна в 1954 – 1956 роках більшість вироків «органи» переглянули і терміни ув’язненим зменшили. Реабілітували ж засуджених за часів незалежної України. Проте тільки на папері, бо в свідомості багатьох наших земляків цього ще не відбулося.

Сьогодні ми живемо в незалежній Україні, про яку мріяли, за яку боролися і жертвували своїм життям багато поколінь українців, зокрема, воїни Української Повстанської Армії. Тож, на всі віки – “Слава Україні!”, “Героям слава!”.
В. Ширма,
голова Житомирської обласної ради
Затавровані владою
Місюра Олександр (Рогівка, засуджений на 10 років, реабілітований 1991 р.); Марчук Ганна Потапівна (с. Рогівка); Макарчук Адам Васильович та Макарчук Павліна Василівна (с. Березники); Саган Степан Сидорович (с. Михайлівка); Будниченко Володимир Олександрович (Покощеве); Бацун Олена Марківна (с. Чорне Сербівської волості, засуджена на 6,6 років, реабілітована в 1968 р.); Білошицький Василь Григорович (Рогівка, 10 років, реабілітований 1991 р.); Білошицький Іван Миколайович (Осова, завмлином, засуджений на 25 років. Комісія ВР в 1956-му визнала обвинувачення необґрунтованим, звільнений з-під варти, реабілітований у 1992 р.); Жуковська Настасія Ничипорівна (х-р. Запруда, засуджена на 25 років, згодом строк зменшили до 6 років, реабілітована в 1992 р.); Жуковська Павлина Ничипорівна (х-р. Запруда, засуджена на 10 років, реабілітована в 1991 р.); Ковальчук Ганна Василівна (Рогівка, засуджена на 25 років, згодом міру покарання знижено до 7 років, реабілітована в 1992 р.); Вигівська Надія Дмитрівна (с. Осова, засуджена на 10 років, реабілітована в 1991 р.); Вигівська Павлина Никифорівна (с. Осова, в 1946 році справа припинена військовим прокурором); Омелянчук Олександра Лазарівна (с. Осова, засуджена на 25 років, згодом міру покарання знижено до 5 років, реабілітована в 1992 р.) Залишився син Василь, якого забрала до себе Шокур Явдоха Лаврентівна; Філоненко Андрій Миколайович (с. Рогівка, засуджений на 10 років, реабілітований у 1991 р.); Філоненко Марта Павлівна (с. Мала Глумча, проживала в с. Рогівка, засуджена на 10 років, реабілітована в 1991 р.); Філоненко Микола Федорович (с. Кочичине, проживав у Ємільчиному, засуджений на 10 рокі, реабілітований у 1991 р.); Ходаківська Марія Артемівна ( х. Білошиці Сербівської вол., заарештована 1 лютого 1949 р., справа припинена в зв’язку зі смертю обвинуваченої 2 травня 1949 р. Реабілітована в 2000 році); Ходаківський Артем Романович (х. Білошиці Сербівської вол., засуджений на 25 років, реабілітований у 1992 р.); Яценко Іван Савелійович (с. Степанівка, зав. школою. Проживав у с. Рогівка, 1947 р. засуджений на 10 років, реабілітований у 1991 р.); Яценко Уляна Василівна (с. Серби Сербівської вол., проживала в с. Рогівка. Засуджена на 10 років, реабілітована в 1992 р.).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *