Жителька Ємільчиного святкуватиме століття з дня народження

Жителька Ємільчиного Наталія Василівна Яременко прожила багате на події життя, проте час невблаганно стер їх із пам’яті. Отож охоронницею сімейної історії є донька, що проживає із мамою, теж Наталія і теж Василівна. Вона показує фото пращурів, фронтові листи батька, а старша пані Наталя проводить над ними рукою, наче знову знайомлячись, і так само зацікавлено слухає оповідь свого життя, як і я, іноді посміхаючись…

– Моя бабуся і прабабуся, – каже Наталія Василівна молодша, – служили у графа Уварова кухарями. Жили в урочищі “Ставище” під Горбовим. Там у нас був гарний великий дерев’яний будинок із госпприбудовами. А потім, після революції, почалась колективізація й родину серед зими переселили у Ємільчине. Будівлю перевезли туди, де церква, й у ній зробили школу. А де ось ми зараз мешкаємо, знаходилася маленька приземиста хатинка, те, що лишилось від колишнього обійстя…

Сім’я була велика: ще дві сестри і брат, бабуся сама дітей виховувала, бо дід Василь Саух служив у царській армії, тож після революції його відразу й вислали. Згинув без сліду. Мама закінчила чотири класи, а далі пішла заробляти на хліб, спочатку в Сімаківській амбулаторії, а потім і в Малоглумчанській – санітаркою. Здібна була, гарна, розумна. Це помічали, тож її навіть брали асистентом при пологах.

Саме у Малій Глумчі зустріла свого чоловіка Василя Івановича Яременка. Він родом із Черкащини, у місцевій школі працював учителем. Побачив маму… Чи то була просто зацікавленість, чи, як кажуть, з першого погляду, але став шукати приводу, аби навідуватись у сільський медзаклад. Одного дня, коли Наталія прала на водоймі одяг, до неї підійшов Василь. “Одружишся зі мною? Як ні, то повернусь на Черкащину”, – сказав тоді він.

…Молоді побралися. Жили у невеликій кімнатці сільського будинку, де мешкало ще кілька сімей. Згодом у родині – поповнення. Колеги не раз говорили дівчині, щоб ішла здобувати вищу освіту, помічаючи її неабиякі здібності, але це було неможливо (куди подіти двійко дітей… рідні не згоджувалися тимчасово доглядати їх…). У 1939 році Василь пішов в армію (поблизу Угорського кордону). Там і застала Друга світова, отож він, вже як бойова одиниця, пише додому з фронту листи. Та неабиякі, віршовані. В римі розповідає про свої будні, про любов до сім’ї й про надію повернутися додому. Вдруге був поранений наприкінці війни – в голову. Порох від вибуху навіки в’ївся у шкіру обличчя; тимчасово втратив зір. У бинтах кілька місяців пролежав у харківському госпіталі, не маючи змоги сповістити родині про себе. А тоді попросив когось написати листа.

Перше, що кинулось у очі, коли Наталія розгорнула його, – чужий почерк, а далі – сповнене приречення запитання: “Чи приймеш мене такого?” Сусіди казали: “Нащо він тобі? Що будеш з ним робити?” Жінка ж не вагалась. У вересні 1945-го повернувся додому. Виходжувала свого Василя. Під опікою й любов’ю став оживати, бачити. І далі працював у школі. Був учителем від Бога, а ще мав неабиякі музичні здібності – грав на скрипці, очолював шкільний хор. Коли Наталія Василівна пішла на заслужений відпочинок, родина переїхала в Ємільчине. Знесли старий батьківській дім, а там побудували новий, більший, кращий. Василь почав працювати у Середівській школі, й далі навчаючи дітей біології й хімії, і далі граючи на скрипці та реалізовуючи свій талант хормейстра.

Господарювали. Зростили разом четверо дітей. “У мене золоті батьки, – закінчує Наталія Василівна свою розповідь, – ніколи не було чути, як сваряться. Ми зростали в дружній сім’ї, де панувала любов”.

Наталія Василівна – дивовижна не лише історією свого життя, вдачею, а й тим, що невдовзі, 22 жовтня, святкуватиме свій 100-літній ювілей. У своїх поважних літах жінка ходить без сторонньої допомоги. Цікавиться усім, що навколо: й господарством, і світом. Колись зачитувалась класикою, а зараз, на жаль, погано бачить, проте слухає телевізор. “До 95-ти ще все сама робила, а тепер уже донька господарює”, – каже пані Наталія.

У день народження щороку для неї найкращим подарунком є родинні зустрічі (має 10 внуків, стільки ж – правнуків і два праправнуки). Бажаємо ж, шанована довгожителько, аби вони повсякчас зігрівали Вас своєю любов’ю та увагою. Міцного здоров’я й радісних днів!
Г. КОЛЕСНИК

Юна Наталія Василівна.

Нагадуємо. Це вже другий довгожитель, що святкує 100-літній ювілей. Влітку, 25 червня, таку ж дату відзначив уродженець Сербо-Слобідки Павло Матвійович Крицький (див. “НТ” №27, 07.07.2017)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *