Мандруємо Україною

{morfeo 2}
1 та 2 жовтня культурно-освітнє товариство поляків ім. Яна Павла ІІ в Ємільчинському районі за сприяння Фонду “Допомога полякам на Сході” та Сенату Республіки Польща організувало для активних членів товариства та учасників фестивалю “Ємільчинська зустріч з польською культурою”, який відбувся 24 травня цього року, екскурсію стежками польської історії на Західній Україні.

 
Звичайно, відвідати за два дні все, що хотілося б побачити, просто неможливо…
Жовтневого суботнього ранку автобус із 47 пасажирами виїхав із Ємільчиного в напрямку Рівного. Першим пунктом нашої екскурсії стало місто Кременець Тернопільської області, яке справило на всіх незабутнє враження.
 
Це одне з найдавніших поселень на Волині, перша писемна згадка про яке датована 1096 р. Саме місто ніби заховалося в природному каньйоні річки Іква, біля якої височать гори – кожна з особливою історією – Хрестова, Воловиця, Куличівка, Дівочі Скелі, Черча. Та куди б ми не прямували у старій частині Кременця, наш погляд, мов магнітом, притягувала Замкова гора. Її називають також Бона – на честь дружини польського короля Сигізмунда І, якій монарх у 1536 році подарував Кременець та околиці.
 
 Найцінніша пам’ятка Кременця – величний архітектурний комплекс, що складається з костелу Св. Ігнація Лойоли та Станіслава Костки і єзуїтського колегіуму, який пізніше перетворено на Вищу волинську гімназію, далі – на ліцей, що прирівнювався до університету. Під час польського повстання 1831 року ліцей закрили, а його бібліотеку, обладнання передали Київському університету. Кременець відомий і своїм славним земляком – видатним польським поетом Юліушем Словацьким. Тут 1809 р. він народився в сім’ї викладача літератури та риторики гімназії-ліцею. В соту річницю з дня народження славетного поляка в стіну костелу Кременця було вмуровано пам’ятник-барельєф, таємно від царського уряду привезений з Парижа. Його автор – видатний польський скульптор В. Шимановський. Нині одна з найкращих вулиць міста назване в честь видатного поета. Відвідали ми і музей Юліуша Словацького, що розташований у старовинному маєтку, де жив поет.
  
Далі попрямували до Почаєва, заїхавши на озеро Святої Анни, у яком всі бажаючі мали можливість скупатися. Уже за декілька кілометрів при в’їзді до Почаєва перехоплює подих від величної Свято-Успенської лаври. Ансамбль Лаври увінчує кам’янистий мис над мальовничою долиною ріки Іква, одну з головних православних обителей видно з усіх боків. Почаївський монастир заснували ченці Києво-Печерської Лаври, які прийшли сюди 1240 року, рятуючись від орди Батия. У 1713 році монастир перейшов до греко-католицького ордену Василіан.
 
І тоді розквітові монастиря найбільше сприяв канівський староста Миколай Потоцький. Цей поляк з походження змінив віросповідання з римо-католицького на греко-католицьке завдяки дивовижній пригоді. У 1759 р. Миколай Потоцький їхав у кареті поблизу Почаївського монастиря. Раптом чимось налякані коні шарпнули карету й перекинули її. Розлючений граф вихопив пістолета і спрямував на кучера.
 
Той, зрозумівши, що настала остання мить його життя, встиг повернутися у бік монастиря на горі й вимовити: “Мати Божа, чудодійна в іконі Почаївській, рятуй мене!” Тричі М. Потоцький стріляв у візника, і щоразу була осічка. Гнів графа змінився величезним здивуванням, і він захотів негайно побачити ікону. За переказами, після відвідин Почаївського монастиря М. Потоцький став дуже побожним і багато грошей витрачав на будівництво святинь. На кошти фундатора у Почаєві збудували величний Успенський собор (1782), церкву Св. Варвари ( нині Іова Почаївського) та Братський корпус. Окрім цього 1779 р. Миколай Потоцький влаштував коронування ікони Почаївської Матері Божої золотими діадемами від Римського папи Климента XIV, що означало визнання її чудотворності у всьому католицькому світі.
 
Наступна наша зупинка була вже на території Львівської області в Олеському замку. Він відомий з часів Галицько-Волинського князівства 13-14 ст. Стоїть посеред ставів і боліт, підносячись над навколишньою рівниною на крутому пагорбі. В 16 ст. був перебудований в стилі італійського Відродження. У 1629 р. в замку народився майбутній польський король Ян ІІІ Собеський.
 
Наступним пунктом нашої екскурсії став палац у Підгірцях. Один з найкращих у Європі зразків поєднання ренесансного палацу з бастіонними укріпленнями. Він побудований протягом 1635-1640 рр. під керівництвом відомого архітектора Андре дель Аква за вказівкою коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Замок має форму квадрата. Від нього тягнеться 300-метрова липова алея, яка увінчується костелом Воздвиження та Св. Йосипа. Станом на сьогодні замок зачинено на реставраційно-відновлювальні роботи.
 
Для огляду доступні лише навколишні території та фасад. Всі дивуються з величезних дач-вілл сучасних олігархів. Але, напевно, така вілла, яку побудував собі Конєцпольський, їм і не снилася. Колись над воротами Підгорецького замку був латинський напис: “Вінець ратних праць – перемога, перемога – тріумф, тріумф – відпочинок”, – зайвий раз підтверджуючи, що замок в першу чергу призначався для відпочинку. Зараз в Підгорецькому замку не залишилося практично нічого від його колишніх багатств. Щось руйнувалося, щось вкрали, а щось згоріло в пожежі 1956.
 
Про замковий комплекс можна розповідати і розповідати, але краще хоч би один раз побувати в цьому галицькому селі й побачити все на власні очі. До речі, вже в пресі промайнула новина про те, що за дорученням президента Януковича Кабмін розглядає можливість створення урядової резиденції у Підгорецькому замку на Львівщині.
 
 Втомлені, але переповнені враженнями, приїхали ми до Золочева, де і заночували у готелі “Україна”. А вранці вже всі знову були готові до нових зустрічей з історією. О 10 годині ранку всі бажаючі прийняли участь у святій службі в місцевому костелі , а пізніше піднялися до Золочівського замку. Він був побудований в 1634-1636 роках руським воєводою Якубом Собеським, як резиденція і цитадель. Пізніше замок купив Міхал Радзивілл. Особливою окрасою Золочівського замку є Китайський палац – єдиний в Україні й один з трьох у Європі, зразків “східної” архітектури. В 1873 році австрійські війська використовували його під тюрму. Під час другої світової війни тут розташовувався НКВД і гестапо.
 
 І нарешті комфортабельний автобус повіз нас до Львова. Першим об’єктом нашої екскурсії став Личаківський цвинтар. З 1990 року Личаківський цвинтар має статус історико-культурного заповідника. Він – один з найвеличніших європейських некрополів, заснований у 1786 році. Зараз це музей на площі, яка перевищує 42 га, і усипальниця, в якій спочиває понад 400 тисяч людей. Здається, ділянки поблизу брами — найбагатші на відомі імена. Володимир Івасюк, автор “Червоної Рути”, Марія Конопницька, поетеса, авторка популярної казки про сирітку Марисю, Олександр Чоловський, історик, директор Львівського архіву, легендарна для сучасних краєзнавців постать.
 
Це він першим описав замки Галичини. Стефан Банах, професор-математик. Зиґмунд Горголевський, архітектор, автор споруди Львівської Опери, Володимира Івасюка, автора “Червоної Рути”, Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Соломії Крушельницької…
Окрема тема – воєнні меморіали. Їх декілька: поховання воїнів Червоної Армії, Меморіал визвольних змагань українського народу, поруч – так званий “Цвинтар Орлят”, польський військовий цвинтар 1918-1920 рр. Це один з найпомпезніших військових меморіалів, збудованих перед Другою світовою війною на теренах Східної Європи. Спочило тут 2859 осіб.
 
Більшість з них загинули під час українсько-польської війни 1918-1920 рр. Невелика кількість – у 1919-1920 рр. у боях проти більшовиків, а решта похованих – учасники бойових дій, що померли своєю смертю у 20-30 –х роках. Цей пантеон споруджувався і впорядковувався до 1939 р. Як і більшість українських, австрійських, німецьких цвинтарів, польський меморіал було зруйновано та пограбовано після закінчення Другої світової війни. А в часи комуністичного режиму, в кінці серпня 1971 р., сюди заїхали екскаватори і танки і все зрівняли з землею.
 
Після цієї руйнації на території меморіалу постав каменярський цех з гаражем. Тільки з 1989 р. почалися відновлювально-реставраційні роботи, фінансовані польським урядом та коштами, зібраними в середовищі польської діаспори. У червні 2005 р. відбулися урочистості на найвищому державному рівні, за участі Президента України Віктора Ющенка та Президента Польщі Алєксандра Кваснєвського, з урочистого відкриття та освячення цих меморіальних кладовищ…
 Друга половина дня була присвячена центральній частині Львова.
 
Ми відвідали головний храм центральної частини Львова, що презентує Західну Україну у почесному списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, – Латинський кафедральний собор Успіння Пресвятої Діви Марії. Він є показовою згадкою про найчисленнішу католицьку громаду міста з часів його перебування у складі Польського королівства, Речі Посполитої, Австрії, Австро-Угорської імперії. Зупинялися біля найвизначніших архітектурних пам’яток міста: Ратуші, ансамблю площі Ринок, Чорної кам’яниці, Домініканського собору, Собору святого Юра, Оперного театру, театру Марії Заньковецької, фотографувалися біля пам’ятника Адаму Міцкевичу, а найвитриваліші з групи піднялися на Замкову гору.
 
 Настав вечір… По дорозі додому всі ділилися між собою враженнями про побачене і почуте. Але одне питання хвилювало кожного. Чому ж ці наші пам’ятки культури та святині такі занедбані, чому ми так ставимося до власної історії. Адже у давній латинській приказці мовиться, що “Історія – це вчителька життя”…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *