Лист із Дюссельдорфа

Михайла Фішина я добре пам’ятаю. Хоча ніколи, на жаль, не був його товаришем, адже навчався значно пізніше. Тобто, коли ходив ще у п’ятий клас, Михайло вже завершував десятирічку в Ємільчинській школі. І ми, хлопчаки, з заздрістю поглядали на старшокласників, які грали у футбол та волейбол, вправно демонстрували свій фізичний розвиток і силу на турніку, драбині, інших, переважно дерев’яних, спортивних спорудах на широкому шкільному подвір’ї.

Про спортзал тоді ніхто й не мріяв. Це були перші повоєнні роки. А ще Михайло вирізнявся від інших статною спортивною фігурою та розкішним вихрястим чубом і завше зосередженими гарними очима.

 

Минули літа, десятиліття… Багато поступово забувається. І ось якось у вечірній час пролунав дзвінок телефону. “Це Фішин говорить, Михайло. Може, пам’ятаєте по школі, – чулось чистою укра-їнською мовою. – Я зараз у Дюссельдорфі. Так життя склалось. Чув, що Ви пишете книги про район. Надсилаю і свою “Моє містечко” про Ємільчине”. І так далі. Розмова ще деякий час продовжувалась. Але краще за все розповість ось цей лист Михайла Юхимовича, який подається без будь-яких змін.

“Народився я у селищі Ємільчиному, що на Житомирщині. Там закінчив середню школу. Потім навчався у Львівському поліграфічному інституті. Після його закінчення за призначенням працював у Харкові на заводі поліграфічних машин, згодом очолив Харківське СКБ поліграфічного машинобудування, поки воно існувало у нових соціально-політичних умовах.

У свій час закінчив аспірантуру, захистив кандидатську та докторську дисертації. За фахом було видано більше ста моїх робіт. У тому числі декілька книжок у видавництвах “Машиностроение”, “Наука”, та “Книга”. З рук Президента України Леоніда Кравчука отримав свідоцтво про присвоєння мені почесного звання “Заслужений машино-будівник України”. Так було…

Але настав час, коли змушений, як і мільйони українців різного походження, емігрувати.

Зараз мешкаю у Німеччині, але душею лишаюсь на Батьківщині. Бо тільки там со-лодкою стає проста вода з криниці. З тієї криниці, що була навпроти будинку районної друкарні на Кулішівській вулиці, поряд з хатою моїх батьків. Вона, батьківська хата, й досі символізує розірваний негодою зв’язок часів. До цього я прагну в своїх, дуже різних, спогадах.

З цього приводу у Києві вийшли мої збірки нарисів та повістей. Серед них і “Победители пишут историю – побеждённые её переписывают” (2005), “Победу помнит мир спасённый” (2006), “Над Бабьим Яром” (2007), “Кто и почему мы” (2008), “Былое и сущее” (2009), “Моё местечко” (2010).

Підготував до друку історичну повість “Размышления о человеколюбии и жестокости” та збірник “Из воспоминаний”, присвячений моїм землякам.
Буду радий з цим невеликим скарбом повернутися до рідного краю, до моєї чудової Межирічки.

Михайло ФІШИН”.
Згаданих у листі книг Михайла Фішина читати поки що не доводилось. А ось “Моє містечко” прочитав на одному диханні. Запропонував авторові подарувати цю книжечку райбібліотеці, на що він люб’язно погодився.

Не рецензуючи видання, варто зазначити, що твір написаний людиною, яка добре пізнала життя у всіх його вимірах, в добрі і жорстокості, але, як кажуть, без каменя за пазухою. Чесно, доброзичливо і з гарними сподіваннями. Звісно, не приховується ностальгія за тими важкими, але цікавими повоєнними роками відродження країни і, зокрема, віддаленого поліського містечка.
В. ЯЦЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *