Сім’я, розірвана кордоном, або Як волинські Джусі стали поліськими Жусями

22 січня 1919 року на Софіївській Площі Києва було проголошено Акт Соборності українських земель.
Проте мирний договір, який Польща уклала з РРФСР і УРСР 18 березня 1921 року у Ризі, наново розітнув українські землі кордоном, став трагедією для багатьох українських сімей.
Ось що розповідає Марія Василівна Зимник (Жусь), педагог з багатолітнім досвідом, мама художника Володимира Зимника про незвичайну долю своєї родини.

Із Поничева до Яблунця залізницею
“Мої дід Федір та бабуся Мотря Джусі мешкали у селі Поничів за 5 кілометрів від міста Володимира-Волинського Волинської області.

Під час Першої світової війни вони з дітьми виїхали як біженці до Східної Волині, на Житомирщину.

Залізницею приїхали до станції Яблунець.

 

Тут і зупинились.

Згодом дідусь Федір із двома дітьми, Петром і Тетяною, повернулись до Поничева спродувати господарство, а бабуся Мотря теж з двома дітьми, моїм батьком Ва-силем та тіткою Параскою, залишилися у Яблунці.
















Розлука

Працювати найнялася до заможних господарів, яким радянська влада незабаром міцно прикріпить ярлик куркулів, Гаврила та Пелагії Носонів.

Пізніше бабуся вирушила на Волинь забрати решту сім’ї. Вона ще не знала, що її і дітей розділить державний кордон між СРСР і Польщею.

Дід на той час ще не збув господарство та й думав про те чи не краще залишитись в Поничеві.

“Їдь, мабуть, Мотре та забирай дітей додому”, – казав дід. Проте новоутворений державний кордон, за яким залишились шестирічний Василько і дванадцятирічна Параска був закритий…

Лише в 30 роках батькові вдалося отримати у Барашах, тоді районному центрі, “візу” до Польщі. Діда Федора на той час вже не було в живих, а бабуся Мотря плакала і все побивалася, що залишила своїх дітей самих.

Спасіння від Махтея

У Гаврила Носона маленьким Джусям прийшлося несолодко, значно гірше як з матір’ю спочатку. Либонь, час був такий. Діти недоїдали, почали дуже хворіти: у Василька загноїлися ноги.

Спасіння прийшло з Усолусів. Інший “куркуль” Махтей, котрий мешкав саме в Усолусах і своїх дітей не мав, вирішив забрати малих Джусів.
У Махтея було добре. Він помив, підстриг, зодягнув Параску і Василька, посадив до столу їсти разом із сім’єю.

Коли діти виросли, Махтей купив хатину, теличку, дав по 5 золотих монет, уділив все необхідне з реманенту для ведення господарства.
Оскільки власних дітей у Махтея не було, господар одружив свого племінника з племінницею дружини, які до того жили дуже бідно і зробив своїми спадкоємцями.

Махтеєві “скарби”

Однак щастя молодят тривало недовго. Почалося розкуркулення селян і новоспечених “куркулів” вислали до Сибіру.

Очевидці пригадують, як старого, вже немічного на той час Махтея, котрий мешкав якраз навпроти Усолусівської школи, чекісти тягнули чи то до брички, чи до “воронка”. Дружину, бабу Махтеїху, комуно-комсомольці вигнали з хати, а міліція забрала її у “холодну” до Барашів, допитувати про заховане Махтеєве золото.

Коли Параска Жусь (саме так, загубивши “Д”, записав прізвище напівграмотний секретар), принесла бабі їсти до Барашів, то її у якості заручника замість Махтеїхи посадили у “допр”.

“Вона, бабо, сидітиме, доки не віддасте золота”, – сказали будівники світлого майбутнього. Довелося Махтеїсі віддати частину заощаджень, а решту, яку приховала у печі – теж хтось підгледів і поцупив.

Могилу баби Махтеїхи вдячні Жусі доглядають і нині.

Дід Назар – більшовик

Дід Назар, батько матері Марії Василівни, з роду Канюків був більшовиком. Мав коня і десятину землі. Часто кудись їздив підводою. Казав жінці, що по хліб.

Однак хліба не привозив, а часто до хати сходились якісь незнайомі люди. Закривали фіранки і говорили про те, що скоро настане такий час, коли жити всім буде добре.

Зерно з мастилом і путівка на ВДНГ

І справді, час більшовиків настав. А от щодо кращого життя…

У голодні роки Василь Жусь під пильним наглядом міліціонера працював у Яблунці на МТС біля молотарки, яку зсередини щедро змащував мастилом. Увечері він обмітав молотарку віником і приносив додому суміш мастила і зерна. Це і рятувало сім’ю від голоду.

Згодом батька преміювали путівкою у Москву, ВДНГ, але замість батька поїхав… голова колгоспу.

“Жінко і діти! Знайте мого убивцю!..”

Якось під час війни партизани, котрі вже добряче допекли селян своїми продреквізиціями, увірвалися до хати Жусів і вимагали меду та інших харчів. Коли ж батько відмовився давати, поставили його до стіни і хотіли розстріляти.

«Жінко і діти! Знайте, що мене убив Барановський. Він родом із Зелениці чи Дуги, а до війни приймав у Яблунці худобу на заготівельному». Барановський знітився і батько залишився живим.

Під час визволення, у січні 1944, батька мобілізували. На відміну від більшості новомобілізованих, котрі беззбройні, у цивільному одязі загинули у перших же боях, Василя Жуся лише поранили. Після лікування у житомирському шпиталі, дійшов до Берліна.

З жахом розповідав про те, як у Берліні червоноармійці вривалися у німецькі помешкання, мордували і розстрілювали усіх підряд, прагнучи помсти за вбитих гітлерівцями».

Джусі-митці

Нині Джусі є знаними, як на Волині, так і в усій Україні. Руслан Джусь є відомим актором Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка.

Киянин Ярослав Джусь – чи не найвідоміший сучасний український бандурист, композитор, аранжувальник, співак, лауреат багатьох міжнародних та вітчизняних музичних конкурсів.

А про місцевого митця, Володимира Зимника, онука Василя Жуся, нині мешканця села Усолуси, розповідь в одному з наступних матеріалів.

Роман РЕВЧУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *