Людина, яка здійснила мрію. Віч-на-віч із Ємільчинським хірургом Миколою Ющенком


Мабуть у нашому районі мало хто не чув про Миколу Васильовича Ющенка. Багатьом він знайомий особисто, і не тільки як лікар. Коло його захоплень широке, а енергетиці, потужній і позитивній, не один позаздрить. Вперше близько зійтися з ним мені довелось на початку 2000-х, коли він був депутатом районної ради. Далі життя зводило нас у різних ситуаціях, однак багато цікавого і повчального з його життєпису я не знав. Гадаю, шановні читачі, що одкровення метра районної медицини, які він нещодавно повідав мені в редакції “НТ” не залишать байдужими і вас.

О. В. Звідки Ваші витоки?

М. Ю. Народився і виріс я по сусідству з Ємільчинським районом, у селі Бондарівці на Коростенщині, в селянській сім’ї. Рік мого народження 1951-й. У моїх батьків Василя Івановича і Домни Онисимівни я був сьомою, наймолодшою дитиною. Ріс, як усі сільські діти, помагав батькам по господарству, привчений до різних сезонних робіт. Змалку навчився боднарувати й столярувати коло батька, який для хатнього ужитку та на замовлення односельців виготовляв діжі, цебри, барильця, нехитрі меблі.

Навчався у Бондарівській середній школі, до якої у той час ходило 360 учнів, у т. ч. і з близьких сіл Ємільчинського району. У нашому класі навчалось 42 школярі. Я був старостою. Вчився з охотою. Захоплювався дослідами, яких багато проводили на уроках хімії, фізики, географії. Брав участь у шкільних олімпіадах, що влаштовувалися досить часто. Любив волейбол, футбол. Виступав у шкільній художній самодіяльності.

У 1967-му році за старанне навчання і громадську активність мене навіть включили до складу делегації від Коростенського району на урочистості в Житомирі з нагоди 50-річчя жовтневої революції (так тоді називали більшовицький переворот 1917 року). З тієї події запам’ятався виступ перед нами маршала СРСР Семена Будьонного з великими вусами.

О. В. Розкажіть, будь ласка, про свій шлях у медицину.

М. Ю. Про мрію шестикласника Колі Ющенка стати лікарем мені нагадала Галина Назарівна Грушевська, моя класна керівничка, на одному з ювілеїв випуску нашого класу, коли прочитала вголос твір “Ким я хочу стати”, написаний мною у 13-річному віці. Звідки тоді це взялося у мене? Може, від жалю за померлим у 1946-му році шестирічним братиком, якого я ніколи не бачив, і якого, мабуть, можна було врятувати від апендициту. А може сильний вплив на мене, підлітка, справив бондарівський сільський лікар Віктор Федосійович, який, крім того, що спеціаліст був хороший, ще й тренував нашу футбольну команду і тим був близький нам хлопчакам.

Не знаю чому, але інші думки щодо вибору майбутньої професії, мене не навідували. Школу я закінчив нормально, без трійок і вирішив послати документи у Вінницький медичний інститут ім. Пирогова. Мені і зараз дивно зі своєї тодішньої стовідсоткової впевненості, що обов’язково поступлю. Тут треба сказати: до цього я окрім, як до Коростеня, нікуди раніше не їздив (не рахуючи згаданої поїздки в Житомир). Коли отримав виклик на іспити, подався сам до Вінниці. Там поселився в гуртожитку і став готуватись до екзаменів: біології, хімії, фізики та твору.

О. В. І що, поступили з першого разу?

М. Ю. Чи то всім, а чи лише мені так всю дорогу складається у житті, що доля посилає на моєму шляху добрих людей. В одній кімнаті гуртожитку зі мною жив хлопець Борис Білаш, який вже мав за спиною медучилище і армію, а тому до життя ставився серйозно і мене спонукав до цього. Щодня ми, раненько вставши, брали з собою книжки, сякий-такий харч і воду, покривало і їхали за місто, у ліс, до телевізійної вежі, і цілісінький день просиджували за підручниками. Ніяких гулянок!..

Пам’ятаю свій перший екзамен з біології, коли дівчата-абітурієнтки, які відповідали переді мною, губилися у зовсім нескладних для мене, базових питаннях. Не хвалюся, але мені таке видавалось дивним – чого вони сюди прийшли. Екзаменатор був ввічливішим за мене і говорив їм приблизно таке: “Молодці, дівчатка, видно, що щось вчили, але недовчили. Неодмінно приходьте на другий рік.” Коли дійшла черга до мене, я почав відповідати на перше питання білета, але викладач, не дослухавши до кінця, мене зупинив по-російськи: “Хватит”. І так продовжувалось коли я розкривав наступні питання. Моя впевненість почала кудись щезати, а внутрішній голос говорив: “Ну все, валить”. Але, на мої привеликі здивування й радість, екзаменатор нарешті виніс підсумковий вердикт: “Отлично!” Початок був зроблений вдало, і наступні екзамени я теж склав успішно, а відтак був зарахований в студенти.

До навчання ставився відповідально – знав, що за спиною в мене нікого нема, і на ніяку “волохату руку” сподіватись не приходиться. З дитинства люблячи співати, записався в студентський хор, в якому співав до кінця навчання. Участь у художній самодіяльності давала студентам ще й бонуси при розподілі стипендії, яку я отримував усі 6 років навчання в інституті. Добрі результати для обміну інформацією між студентами різних курсів про викладачів, їхні звички і вимоги давали виїзди на осінні польові роботи в села.

О. В. А як у подальшому склалася Ваша доля?

М. Ю. Інтернатуру я проходив у Бердичівській міській лікарні в 1974-му році. Мав чудового наставника Припутницького Василя Івановича, хірурга, завідувача відділенням. Цей лікар, якого ім’я та по-батькові були такими ж, як у мого тата, став насправді для мене другим батьком, незрівнянним вчителем і, навіть, кумиром на все життя. Від нього я отримав безцінні уроки не лише з хірургії, але й з травматології, урології та ін.

О. В. А як потрапили в Ємільчине?

М. Ю. В Ємільчине я був направлений у 1975-му році. Тут пройшла моя перша самостійна операція (апендицит), за асистування тодішнього завідувача хірургічним відділенням Петра Миколайовича Максимчука. Через три роки, в 1978-му, заввідділенням призначили мене. У цей період на моєму професійному шляху трапилася ще одна надзвичайна людина – Ольга Федорівна Волошина, головний хірург області. Це була керівник винятковий у багатьох аспектах: професіонал-віртуоз, по-материнськи піклувалась про довірений їй хірургічний цех, вміла наставниця і організаторка, приїздила на допомогу мені в Ємільчине асистувати, коли важко хворого не можна було доправити в Житомир, проводила багато семінарів-практикумів.

Коли вже зачепив персоналії, то добрих слів заслуговують і колишні очільники нашої лікарні Ганна Василівна Демиденко та Валерій Олександрович Митюк, теперішній завідувач хірургічним відділенням Василь Васильович Луцак, пенсіонерка, а колись медична сестра Віта Петрівна Ляндсберг та багато інших колег – всіх важко перелічити.

О. В. Чи ведете облік своїм операціям?

М. Ю. Перші 20 років, коли був молодим і амбітнішим, вів і нарахував їх понад 16 тисяч. Тільки гриж і апендицитів доводилось оперувати приблизно по 100 за рік. А загалом щороку набігало до 800-900 операцій. Донедавна поле діяльності районної хірургії було набагато ширшим (планові операції на шлункові, жовчно-кам’яна хвороба, варикозне розширення вен…). Тепер цим займаються спеціалізовані обласні центри на сучасному технічному рівні. Нам залишаються операції при невідкладних станах, травмах, також планові при невеликих об’ємах втручання.

О. В. Чи можете назвати свою найскладнішу операцію?

М. Ю. Я не ділю операцій на складні і легкі. Нерідко буває, що випадок, який, здавалося б, на перший погляд, не несе великої загрози, при оперативному втручанні розкривається зовсім інакше. Бувають відхилення в анатомічній будові внутрішніх органів людини. Значну небезпеку несуть великі кровоносні судини з надто щільними і, навпаки, надто тонкими стінками. Виникають несподівані кровотечі, які заливають операційне поле… І досі у пам’яті пацієнт з Жужеля, якого доставили до нас з дошкою в череві, що навиліт пройшла через шлунок і кишківник. Врятували. Таких надзвичайних випадків з хорошою кінцівкою у моїй практиці було немало.

О. В. Які Ваші особисті, так би мовити, рекордні показники часу найкоротшої і найдовшої операції?

М. Ю. Найкоротшою у моїй практиці була операція при гострому апендициті підлітка – 13 хвилин, а найдовша тривала до 3-х годин.

О. В. З 1996 по 2001 роки Ви очолювали Ємільчинську ЦРЛ. Що пригадується з тої пори?

М. Ю. Дуже складний був час. Кожний день – сльози людей. Працівники місяцями не отримували заробітну плату через важкий економічний стан в країні. Натомість повсюдно був заведений т. з. “бартер”, за яким замість грошей людям у рахунок зарплати видавали харчі, одяг, взуття, навіть шампанське і горілку. Катастрофічні перебої з ліками. Тепер про це можна говорити вголос, але тоді в лікарні не вистачало спирту. Доводилось замовляти в людей самогон (первак)… У ті роки ми започаткували районну толоку по збору картоплі та овочів для харчування хворих і для обміну цієї с/г продукції на потрібні для лікарні речі. І жителі усіх, без винятку населених пунктів нас зрозуміли і підтримали, за що я вдячний по сьогодні їм та сільським і селищним головам, які організовували цю справу.

Нашим великим спільним здобутком того тяжкого періоду вважаю введення в дію нової поліклініки.

О. В. Чим, окрім медицини, живе Микола Ющенко? Я знаю, що Ви наділені прекрасним голосом – баритоном.

М. Ю. Так, спів – захоплення і моє, і моєї дружини, особливо – українська народна пісня, але це не єдине. Люблю рибалку, полювання. В останньому я не оригінальний, бо десь вичитав, що 80% лікарів-хірургів – затяті мисливці. Вже згадував про перейняте від батька вміння майструвати по дереву. Можу власноруч виготовляти нескладні меблі – столики, табуретки. Навіть придбав для цього спеціального верстата: коли завершу медичну практику, займуся цим серйозніше. А ще дуже люблю читати літературу, художню і фахову. Зараз, наприклад, читаю Ремарка, Руданського, детективи. Це теж у нас з дружиною сімейне. Та й моя медична сестра Світлана Заєць складає мені добру компанію по чтиву.

О. В. Ви щойно кілька разів згадали дружину. А яке ваше улюблене жіноче ім’я?

М. Ю. Цих імен кілька, і це не секрет – Марина, Ірина, Юлія, Ілона. Пояснюю: Марина – моя дружина, Ірина – дочка, Ілона і Юля – онуки.

О. В. І з якого часу ім’я Марина – Ваше улюблене?

М. Ю. З 1971-го, коли я, молодий практикант, приїхав з Житомира у Барашівську лікарню і зробив перший укол хворій Марині Антонюк, дуже гарній дівчині з Сімаківки… А через три роки, у 1974-му ми побралися. Маємо, як я казав, дочку Ірину, яка працює фармацевтом у Києві, та сина Ігоря – працює в Ємільчинському РЕМі. Вони подарували нам трьох чудових онуків: двох дівчаток і хлопчика Миколку.

О. В. Миколо Васильовичу, про свої вподобання Ви сказали, а чого не сприймаєте категорично?

М. Ю. Не люблю брехні і лицемірства, коли людина – в очі, як лис, а поза очі, як біс. За гороскопом я – Діва, а Дівам властиві підвищена емоційність, максималізм, педантичність. І, здається, що педантичності в мені – через край. Але, можливо, ретельність і прискіпливість у всьому, за що беруся, і дає той результат, на який сподіваєшся, дозволяє відсівати зерно від полови, дружити тільки з найвірнішими. Захоплююсь особистостями вольовими, цілеспрямованими, яскравими. Людина має бути моральним богатирем, а не відвареною яловичиною, як сказав Чехов.

О. В. А якою має бути людина-лікар?

М. Ю. Насамперед – професіоналом і з великим серцем, нечерствим щоб розуміти хворого, відчувати його біль, переживати з ним хворобу і разом одужувати.

О. В. Що ж, велике дякую Вам, Миколо Васильовичу, за інтерв’ю на порозі професійного свята. Вітаю Вас, а у Вашій особі – усіх медпрацівників з цим днем і зичу здоров’я, великих успіхів у справах, особистого щастя і мирного неба.

М. Ю. Дякую Вам щиро і також, користуючись нагодою поздоровляю своїх колег – практикуючих і ветеранів – з нашим святом та бажаю всім добра і благополуччя.

Інтерв’ю провів Олександр ВАЩУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *