Клятва пекаря


Коли ми приїхали на Ємільчинський хлібозавод, вже був кінець робочого дня – близько п’ятої години. Але “кінець дня” о п’ятій – це для звичного робочого графіка.

– А у нас навпаки – лише початок роботи! – посміхнувся генеральний директор заводу Степан Денисюк. – Зараз якраз заступатиме на роботу друга зміна. І вже до ранку чергову партію хліба буде спечено. Бачите, на подвір’ї машини вже стоять напоготові. До шостої ранку всі вони роз’їдуться зі свіжим хлібом.

Степан Несторович вже тридцять років “тримає руку на пульсі” хлібозаводу, тож це підприємство є для нього рідним. Хоча прийшов сюди з іншої галузі – зовсім не «хлібної»: багато літ працював лісничим у лісгоспах Львівщини та рідної Житомирщини. Потім доля розпорядилася так, що довелося змінити профіль роботи. Хлібозавод у Ємільчиному він очолив ще в роки перебудови – наприкінці існування Радянського Союзу.

– Тоді наше підприємство входило до розгалуженої системи заводів продтоварів, – згадує Степан Несторович. – Обсяги виробництва ми мали досить солідні. Пригадую, якось випустили понад 530 тонн хлібобулочних виробів за місяць! Окрім хліба, розливали ще й ситро у окремому цеху. І оцет виготовляли. А ще – робили «Зубрівку» та 12-градусний слабоалкогольний напій “Тетерів”. Знаєте, як місцеві люди його називали? “Денисючка”! Окрім цього, завод ще й парафінові свічки виготовляв.

Економічна політика держави останніх десятиліть суттєво скоригувала увесь цей розмаїтий асортимент. Про оцет, спиртні напої, ситро та свічки довелося з роками забути. Але основний свій профіль підприємство зберегло і нині є одним з найпотужніших хлібозаводів у північному регіоні нашої області.

– Щомісяця ми випікаємо 120 – 130 тонн хлібобулочних виробів, – каже Степан Несторович. – Асортимент становить близько 50 видів хліба й здоби, понад 10 видів тістечок і 20 видів тортів. Але, звісно, найбільш ходовий товар – це хліб. Найкраще у нас купують такі види як “Ситний”, “Степовий” та “Духмяний”. Вони складаються на 30-40% з житнього борошна і на 60-70% – з борошна першого гатунку.

Житній хліб – це, сказати б, особлива любов Степана Денисюка. Він прагне всіляко зберегти виробництво саме цих видів хліба, які були завжди поширеними на Поліссі. Проте з кожним роком це вдається все складніше.

– Питаєте, чому? Бо жита у нас ніхто не хоче сіяти, – скрушно махає рукою генеральний директор.

Степан Несторович є в хорошому розумінні слова “фанатом” натуральних продуктів. Жодної “хімії” у процесі виробництва не визнає. Щиро каже, що на цьому стоїть – і стоятиме далі.

– Я дав клятву перед Богом: поки тут працюю – все буде робитися з натуральних та високоякісних складників, за старими рецептами, – говорить він. – І ми цього дотримуємося. Хліб у нас робиться на заквасках, тож витримуємо термін у 10 годин, поки вони вкиснуть. Тоді це – справжній хліб. А не такий, як дехто нині пече: вкинули в тісто дріжджі та розпушувачі – й готово!

Отака принциповість генерального директора – у всьому. Вочевидь, дається взнаки інша “закваска” – лісівницька. Тоді він охороняв ліси, а нині – стоїть на сторожі натурального виробництва. І не лише хлібного.

– Ми ж іще робимо натуральне яблучне повидло, – хвалиться Степан Несторович. – Варимо його до 100 тонн на рік! Раніше продавали кондитерському виробнику в інший район. А тепер використовуємо у власній продукції – додаємо в пироги та булки. Окрім цього, ще з радянських часів зберегли виробництво гірчиці «Російської». Колись давно мені люди переказували, що бачили нашу гірчицю навіть у московських магазинах! Щоправда, тепер виготовляємо її небагато – лише для реалізації у своїх фірмових магазинах (маємо їх чотири). Через невдоволення деяких «активістів» довелося цю гірчицю перейменувати на “Поліську”. Проте її смак та міцніть від цього гіршими не стали.

Заходимо з генеральним директором в один із цехів заводу. Тут вже стала до роботи друга зміна. Декілька жіночок вправними рухами виліплюють з тіста булки та ріжки перед тим, як відправити їх у піч. Піднімаємося з цеху на другий поверх, крокуємо коридорами і потрапляємо до роздягальні.

– Тут нещодавно зробили гарний ремонт, – показує Степан Несторович. – Обладнали душові для працівників за новими стандартами, щоби було все відповідно до сучасних європейських норм та правил гігієни виробництва.

Сьогодні на ПрАТ “Ємільчинський хлібозавод” працюють понад 100 чоловік. А продукцію свою підприємство реалізує не лише в Ємільчинському районі, а й у сусідніх – Лугинському, Ново-град-Волинському, Пулинському та Хорошівському. Є у заводу також особлива група споживачів – мешканці глухих віддалених сіл району. До них кілька разів на тиждень приїздять заводські машини, які є не просто хлібовозами, а й справжніми автолавками.

– Це – теж моя принципова позиція, – говорить Степан Денисюк. – Ми привозимо в села не лише хліб, а й інші продукти, щоби дати можливість “закупитися” на місці жителям. Бо крім нас розбитими сільськими дорогами до них ніхто не приїде. Мені якось зауважила наша бухгалтер, що їздити туди нам невигідно. А я кажу їй: “Давай поставимо себе на місце тих людей. Ось візьми і уяви, що тобі машина не привезла хліба – і його нема де взяти…”. Тож ми возимо туди хліб і будемо це робити. Є села, де мешкають лише кілька чоловік, але на нас там чекають. Приміром, на хуторі Червоний бір – троє мешканців. Але ми веземо туди хліб, бо більше ніхто їм не допоможе…

Таке ставлення до справи, до земляків – також частина тієї клятви, яку дав собі Степан Денисюк. Суть її дуже проста: по можливості допомагати людям. А ще – радувати. Як саме? Піснею! Степан Несторович є, напевно, єдиним співаючим директором хлібозаводу в нашому краї. Він – активний учасник місцевого хору ветеранів. їхній самодіяльний колектив часто виступає на різних заходах. І навіть кілька разів гастролював у Польщі. Торік хор зайняв четверте місце в області. Тож хліб і пісня, ці два скарби нашого Поліського краю, поєдналися в біографії Денисюка міцно – й назавжди.

Сергій БОВКУН,

газета “Житомирщина”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *