Жінка, яка пам’ятає все


“Ми жили на Хитровці”.

Народилась я 7 жовтня 1940 року в Усолусах, була третьою дитиною в сім’ї. До мене на світ Божий у 1927 році з’явився найстарший брат Володимир, потім, у 1935-му, – Олександр, і у 1942-му – найменший, Євгеній. Батько мій Мілінський Григорій Павлович, 1898 року народження, – з Львівщини, із села Соколя, що під Буськом. Казали, що прийшов на Полісся з “совєтами”, мабуть, з Будьонним, після його  рейду в Галичину і Польщу у 1920 році. Виходить, що був з незаможних, коли підтримав радянську владу.

Мама, Марина Гнатівна, 1905 року народження, з роду Сорок. А Сорок в Усолусах стільки ж, скільки кущів. Рано вийшла заміж. В Усолусах ми жили на Хитровці, найдовшій у селі вулиці, по дорозі на Майдан. Були там ще й інші вулиці з давніми назвами – Смолянка, Забігайлівка, Курганія, Зарічна…

Батька свого я не пам’ятаю, бо в 1944-му його взяли на фронт, звідки він не повернувся. Єдине, що про нього врізалось у мою дитячу пам’ять – це як я татові поливала руки. Десь у 1960-х роках ми дізналися, що наш батько поліг під Карпатами в боях за село Оболоння Долинського району Івано-Франківської області, де й спочиває у братській могилі.

Старшого брата Володю теж забрала війна. У 1942-му його, 15-річного, гітлерівці вивезли на роботи в Німеччину. Пізніше стало відомо, що разом з хлопцем із Сербо-Слобідки Володимиром Жилюком вони зробили спробу втекти з неволі, але їх зловили і завернули. На цьому братів слід обірвався.

Дуже важкими були повоєнні роки. Батька нема, мама з трьома дітьми. Голодно. У 1947 році усіх дітей усолусівських вдів відвезли підводами на медогляд у Барашівську лікарню. Мене там залишили – напевно, якусь хворобу виявили, а брата Женю направили у Крем’янський дитбудинок. Це було восени. А вже у 1948-му, коли добре потепліло, мама забрала нас додому. Жені на дорогу вділили горщик з якоюсь синюватою кашею, певно звареною на одній воді. Та дарма, як ми усі разом її уплітали – сама в рот лізла! А от з якої крупи вона була приготована, ми тоді не знали. А то, виявилось, була звичайнісінька манка. Це я зрозуміла лише у другій половині 50-х, коли вперше у своєму житті побачила в магазині і купила манну крупу. Зварила з неї кашу, правда, вже не на воді, а на молоці. І зараз каша манка викликає в мене спомини про голод 1947 року.

А Сашка, старшого брата, у той час відправили до батькової родини на Львівщину щось там помагати. Назад повернувся з гостинцями – квасолею і мукою. Кілька разів туди їздила і мати разом з двоюрідним братом. Родичі-галичани приймали їх добре і з собою давали чимало. Але якось їх на залізничній станції обібрали. Брат звернувся до влади про відшкодування, бо мав на руках квитанції на продукти, а мама залишилася ні з чим, бо ніяких паперів не зберегла.

Маленька Лідочка Мілінська з братиком Сашком і батьками. Фото 1941 р.

“Що люди робитимуть, те й ви робіть”

У 1950 році мама померла, сказали – від сухот, і ми залишились круглими сиротами. Помираючи, вона нас малих наставляла, – що люди робитимуть, те й ви робіть: люди сіють – і ви сійте, орють – оріть, жнуть – жніть. Тільки-но маму поховали, як прийшов голова сільської ради ще з якимись товаришами і хотіли мене, десятирічну, з восьмирічним братом забрати в дитбудинок, а Сашка, якому тоді виповнилось 15, відправити у школу фабрично-заводського навчання – ФЗО. Та він не погодився на таке, бо, – сказав, – коли вдома ніхто не залишиться, заберуть і хату, і корову. Тоді голова сільради доручив бабі Насті Косинській, сусідці, за нами наглядати. Добра була жінка: все розказувала і показувала, як робити. Я у неї навчилась і куховарити, і коло печі ходити, тож скоро стала своїм хлопцям за матір. Та як би нам, самим дітям, не було важко, а корову і порося ми тримали завжди.

Ліда (зліва) із шкільною подругою.

В Усолусівській школі ми зі старшим братом вчились добре. Нам подобалось вчитися. Я легко запам’ятовувала вірші і навіть зараз їх не забула. Але у 1954-му, після семи класів, змушена була піти заробляти на життя до місцевого колгоспу (тоді він звався ім. Леніна), хоча вчителі радили продовжувати навчання. Дев’ять літ працювала у колгоспній бригаді. Чого тільки не робила: льон полола, сіно гребла, підбирала, слала, зерно чистила, копаницею картоплю копала… За ті роки встигло помінятися декілька голів колгоспу – Близнюк, Проценко, Микола Михайлович Горай (потім був у Кулішах головою ССТ), Іван Гнатович Канюка.

“Пішло життя легше, веселіше”

З освоєнням цілинних земель у Казахстані, тобто після 1954 року, стало більше хліба, хоча в магазині ще продовжували його ділити по одному кілограму на людину. Часто бувало, що до хлібини дорізали з іншої і доважували, щоб вийшов 1 кг, або якщо буханець переважував кілограм, надлишок відрізали. Скоро наші хлопці-комбайнери також стали їздити зі своїми колгоспними машинами в Казахстан на жнива. Комбайни відправляли на спеціальних платформах залізницею. Тоді по радіо часто передавали багато пісень про Цілину, а найчастіше – “Едем мы друзья” і “Едут новосёлы”. В другій пісні були у приспіві такі слова:

“Вьётся дорога длинная –

Здравствуй, земля целинная,

Здравствуй, простор широкий,

Весну и молодость встречай свою!”

Молодь дуже агітували туди їхати, і багато поїхало. Мій брат Олександр також працював там на зборі врожаю два сезони. З механізаторами за роботу на Цілині розраховувались зерном. Добре пам’ятаю, як на станції Яблунець ми отримали аж тонну пшениці. У Сорочені в млині змололи. Мали досить муки і товчі. Я стала пекти свій хліб. Одразу пішло якесь інше життя, легше, веселіше.

Охоти жити додавала молодість. Я дуже любила читати художню літературу і читала книги запоєм. А вечорами сільська молодь збиралась у клубі. Часто ставили концерти, на яких без мене не обходилось: виступала з віршами, гуморесками. Мала вдачу веселу, товариську, ні з ким ніколи не сварилася. Через те, мабуть, мені й відбили на полі ділянку поруч із ділянкою тітки Якилини, найсварливішої жінки на селі. Так вона усім допекла, що дійшло до того, що люди навіть не схотіли пускати її худобу у загальну череду. Я молода, невеличка зростом, спочатку дуже боялася зустріти таку сусідку на полі, та мої страхи були марними. Поладили ми з тою молодицею одразу і в ніякі суперечки, чи, Боже збав, сутички, ніколи не заходили.

Олександр ВАЩУК

Далі буде.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *