Як поживаєте, маестро?


Культурно-мистецьке життя Ємільчинщини останніх чотирьох десятиліть неможливо уявити без постаті Юзефа Рацієвського, талановитого артиста, хореографа, керівника Ємільчинського РБК, людини багатогранної і цікавої. 10 грудня йому виповнилось 65 років, із яких понад піввіку присвячено його величності Танцю. Напередодні ювілею редакція “НТ” звернулась до шановного маестро з проханням розповісти про себе і своє тривале й віддане служіння музі Терпсихорі, і ось що він нам розповів.

Часи золотого дитинства

Народився у Новограді-Волинському, в самому центрі, де тепер будівля державної адміністрації і міської ради. Тоді ж, у 1954-му, там були лише старенькі житлові одноповерхові дерев’яні будинки барачного типу, в одному з яких тулилася наша велика сім’я. Дітей нас було дев’ятеро: троє хлопців і шестеро дівчат. Я – середній. Жили економно, але не голодно. Батько, Іван Валер’янович, родом з Медведевого, працював будівельником у військовій комунально-експлуатаційній частині. Хоч мав тільки початкову освіту, але чудово розбирався в техніці. Багато чого і я перейняв від нього.

Мама, Анна Вікторівна Скаковська, походила також із селянської сім’ї з Вершниці, за 10 кілометрів від Новограда, де було шестеро дітей. Тут, у баби і дядьків, я пропадав у дні свого золотого дитинства: пас корів, навчився запрягати і розпрягати коней, орати, косити, молотити ціпом на току, витрамбуваному на бабусиному подвір’ї. А гриби, ягоди, незабутній дух лепехи на лугах! Мама так і говорила, споряджаючи мене влітку на село: “До баби на курорт”. Взимку ж – свої принади: ковзанка, лижі, санчата.

Тягло мене туди магнітом, а коли купили в розстрочку велосипед “Україна”, я щодня гасав до бабуні по молоко, яблука та інше добро.

У середній школі №3, навчався з охотою. Оцінки заробляв відмінні та добрі. Коли мені виповнилось 10 років, ми отримали квартиру в новому двоповерховому будинку, поруч з музеєм Лесі Українки. Пам’ятаю наші тодішні ранки: мама вже насмажить зо три сковорідки картоплі, будить нас у школу, а ми (спали по двоє на чотирьох ліжках і розкладачці) схоплюємось, наввипередки вмиваємось, одягаємось і – до столу. Часом на сніданок були лише грінки з чаєм з липового цвіту. У школу мама давала кожному булочку по 4 копійки. Так хотілося ще одну, та зась – зайвих грошей не водилося. На цукерки, морозиво чи кіно ми, дітлахи, заробляли, збираючи у місті пляшки, здаючи їх по 12 чи 17 копійок. Інколи наших “зарібків” вистачало, щоб поділитися з мамою для покупки масла чи ще чогось.

Танцювати я почав у 6 класі

Сестрина однокласниця, сусідська дівчинка з першого у Новограді п’ятиповерхового 120-квартирного будинку, займалась в хореографічній студії Будинку піонерів і якось заохотила до цього й мене. Мій тодішній “кастинг” у студію пройшов блискавично: я успішно повторив ритм прослуханого і побаченого вистукування і притупування. Спочатку трохи стидався, а потім освоївся і скоро став кращим танцюристом.

Вже в десятому класі наш педагог Микола Мартинюк перевів мене в ансамбль пісні і танцю “Полісся”, де він був керівником. Незвично було вливатись у колектив, де танцювала робоча молодь віком 20 – 25 років. Тригодинні вечірні репетиції по чотири рази на тиждень займали багато часу, але я любив свою справу і старався встигати скрізь. Вже тоді знав, що майбутнє своє обов’язково пов’яжу з танцем. “Полісся” прив’язало мене ще й спокусою побувати за кордоном, бо виїжджали вони в той час у Польщу, Чехословаччину. А ще кожного літа наші самодіяльні артисти мали місячні гастролі в Криму. Базою була Феодосія: вдень – пляж, а ввечері концерти по колгоспах і радгоспах, ще й гроші платять – 2 карбованці добових, а за номери “на біс” – по 1 крб премії. Назбирувалося грошенят і додому привезти. Бачачи мої успіхи в танці, Мартинюк доручив мені, тренувати групу шестирічок у Будинку піонерів.

Вступ до Житомирського культосвітнього училища був успішним. Поступав я в кедах, у військовій сорочці та піджачку. Прийняли одразу на другий курс, бо мав середню освіту. Пригадую свою першу вечерю в гуртожитку з товаришем: свіжі присолені огірки з чорним хлібом. До речі, протягом навчання в училищі я був забезпечений гуртожитком і отримував стипендію 30 крб. З дому грошей не брав, лише продукти.

Через рік призвали в армію

Була, можливість служити в Житомирі в ансамблі пісні і танцю військового округу, але мені хотілося романтики. І опинився я аж у Азербайджані, в обслузі льотних військ. Три дні везли нас туди поїздом. Міста Казі-Магомед і Сангачали стали моєю пропискою на два роки. Спека +45оС, піски, бархани, гори з одного боку, солоний Каспій з другого… І там була змога подати рапорт з проханням перевести в артистичну бригаду, але я зріднився із хлопцями з Житомирщини та Західної України і шкода було їх залишати. Додому вернувся навесні 1975-го сержантом. Часу до початку навчального року в училищі було досить і я встиг ще гарно підзаробити на Новоградському консервному заводі, працюючи там вантажником.

Продовжував навчання у таких чудових педагогів як подружжя Людмили та Івана Скориків (класичний і народний танець), Таїси Борисюк (бальний танець). І по сьогодні моїм кумиром залишається Рафаїл Малиновський, хореограф, балетмейстер, народний артист України, який тоді створив зі студентів-другокурсників танцювальний колектив.

Мав пропозиції в “Льонок”

У грудні 1976-го підійшов наш випуск. Хлопців танцюристів-хореографів залишилось лише п’ятеро, і ми були нарозхват. Тоді ж в училище за молодими кадрами приїхали з Ємільчиного начальник відділу культури Олександр Левченко і директор РБК Іван Бондар, бо в ту пору народний танцювальний колектив Ємільчинського БК залишився без голови: його засновниця і багаторічна керівничка Франя Надточа пішла на пенсію і залишила роботу. Кладучи руку на серце, признаюся, що не рвався в Ємільчине. Мав пропозиції в “Льонок”, Новоград-Волинський, Олевськ… Але на той час був закоханий у молодшу від мене на курс студентку-танцюристку нашого училища, красуню, Валю Алексєєнко з Рясного. Справа вже йшла до одруження, і вона мене тягла на свою батьківщину. А ще ємільчинські “агітатори” пообіцяли мені квартиру, посаду, пристойний заробіток, і я погодився.

До цього я в Ємільчиному ніколи не бував, але вже розбита шосейна дорога поволі охолоджувала мій запал. Коли приїхав, вжахнувся: допотопна станція з одним віконечком, старі одноповерхові будиночки, такі ж магазини, старий Будинок культури, новий, хіба що, універмаг – біднота. Призначений я був керівником народного ансамблю танцю Ємільчинського РБК з окладом 90 крб (з роками стало 110) і довантажений танцювальним гуртком у Будинку піонерів (0,5 ставки). Обіцяну квартиру попросили почекати, і кілька років я ходив її випрошувати до першого секретаря райкому партії Миколи Гайдаренка та заступника голови райвиконкому Василя Сокирка. А тим часом тинявся по кутках і збирав по школах “сирих” дітей, щоб захистити звання ансамблю. Дякувати Франі Львівні – допомагала, підказувала. Ми створили фактично новий колектив, який успішно підтвердив звання народного. Цього можна було досягти, підготувавши 4-5 танців і 3-4 вокально-хореографічні композиції.

Влітку 1977-го ми з Валентиною одружились і скоро вона теж приїхала в Ємільчине на посаду методиста РБК. Удвох ми створили 13 танцювальних колективів: у Барашах, Миколаївці, Підлубах, Рихальському, Степанівці, Яблунці та інших селах. В Яблунці нашим помічником був П. Остапчук з Неділища, у якого танцювало 10 пар. Побутові труднощі, головне з житлом, заважали нашій роботі, бо приходилося “кочувати”. Спочатку нас гостинно прийняли батьки моєї однокурсниці з режисерського відділу Галі Омелянчук. Потім ми квартирували у Райсбергів, Фішманів. Тодішні керівники селищної ради В. Жабровець і Р. Зернадзе намагалися нам допомогти, але ордери на житло розподіляв райвиконком. “Ви не беріть мене за горло”, – чув я у відповідь від районного керівника, коли в черговий раз прийшов просити житла.

Батько Віктора Балюрка зробив вікна

Аж через три роки після мого приїзду, у січні 1980-го, ми отримали дві кімнати і кухню. Пам’ятаю, як біг із БК по снігу через Уборть побачити ту квартиру біля базару. Попередні господарі не дуже переймалися тим, що після них залишиться. Закіптюжені сині стіни, сирість, від веранди – лише фундамент. Вхідні двері з вулиці завішували рядном, щоб не замерз наш дворічний синок Вітя. А зима 1980-го була люта!

З весни я взявся за веранду. Допомагав тесть, а батько Віктора Балюрка зробив вікна. Потім став обзаводитись господарством. Завжди тримав город, двоє свиней, кілька десятків кроликів, різну птицю, навіть фредки розводив і вичиняв шкірки. Хоч сам умію шити, але шапки замовляв у Степанівці. Знаходився час і на риболовлю, і на ягоди, і на гриби. Зараз дивуюся, коли я все встигав, та ще й допомагав по господарству жінчиним батькам у Рясному. Автобусний рейс “Ємільчине – Дуга” став мені рідним.

Важко сказати, скільки танцювальних номерів і вокально-хореографічних композицій було поставлено. Крім дружини у цьому мені дуже допоміг Микола Матвієнко. “Моє Полісся голубе”, “Дружба народів”, “Квітуй, Україно”, “Хвала рукам, що пахнуть хлібом”, “Хміль”, “Льон”, “Святковий вальс”, “Дитинство”: “Коробочка”, “Нареченька”, “Ойра”, жартівливі “Ох, не везет”, “У колодца”, “Перестарався”, “Калина”, “Козачка”…

Великий і незмінний успіх як в районі, так і за його межами мали “Матроський танець” і “Журавлі”. За ту всю працю, окрім багатьох грамот, дипломів, цінних подарунків пишаюсь медалями лауреата Всесоюзного огляду самодіяльної художньої творчості (1985 р.), і лауреата 2-го Всесоюзного фестивалю народної творчості (1987 р.). Особливо дорожу нагрудним знаком Міністерства культури України “За відмінну роботу” (1991 р.).

Не злічити і артистів, завдяки яким зміг реалізувати свої задуми. Дехто навіть обрав хореографію і музику своїм хлібом – це В. Климчук, Л. Токарєва, А. Пінчук. Одними з перших моїх вихованців були Л. Зернадзе, Н. Кудашова, Н. Пишняк, О. Пустовіт, Л. Дем’янчук. З великим натхненням займались і танцювали Т. Вознюк, В. Балюрко, В. Парфенюк, І. Лавренчук, В. Корзун, Л. Зінкевич, сестри Г. та І. Примак, І. Латман, Т. Лугина, І. Дейнеко. А Н. Бірюк з В. Дубицьким навіть одружились. Їхні однокласники виступали на сцені у восьми дуетах – це Н. Денищук, І. Герасименко, І. Ковшун, В. Боньківський, А. Данильчук, С. Дармограй, В. і Сергій Л. та інші.

Завжди наголошував своїм вихованцям, що танцюристам, крім техніки та куражу, важливо бути зібраними, бо неуважні артисти, збираючись на виступ, бувало, то два ліві чоботи взують, то забудуть пояс, щоб підперизатися, а потім на ходу розрізають навпіл у сусіда, чи впихають дві ноги в одну холошу шаровар…

З 2001 по 2012 працював директором Ємільчинського РБК

Змінив на цій посаді В. Кожана. У ту пору в нас було п’ять народних колективів: ансамбль “Дозвілля” (керівники М. Матвієнко, В. Вишинський), духовий оркестр (А. Ракс), театр місцевого факту (Т. Мельник, Н. Антощук), драматичний театр (Г. Терещук). Творчо працювалось з ентузіастами, чудовими людьми – художніми керівниками В. Дмитренко і О. Бондарчук, методистами В. Жабровцем, М. Расенчуком, А. Перфільєвою, інструктором, художником, головою профспілки В. Дворецьким, костюмером Л. Дейнеко та іншими. Приємно було працювати з такими керівниками як В. Балюрко та Д. Килимник.

Мали ми чудових акомпаніаторів – Г. Демиденка, В. Демещука, В. Свинаренка. Усі творчі проекти РБК з ентузіазмом підтримували керівники закладів культури Л. Бацюн (Середи), Н. Гергало (Серби), аматори Т. Примак, З. Рудь, І. Шомко, колективи музичної та Ємільчинських №1 і №2 шкіл. Потужно звучали хори освітян з Підлубів, працівників міліції, лікарні, ветеранів (Л. Остапчук), духовий оркестр із Сербів (В. Абрамов). Всіх не перерахувати, і всім тільки подяка.

Справжнім святом для культармійців стало відкриття нового Будинку культури, а для мене як хореографа – обладнання в ньому типового просторого танцювального класу. Дзеркала, поруччя, кріплення – все встановлював своїми руками. Я тоді, здається, “літав”. Багато зробив для обладнання нового БК тодішній завідувач відділу культури Яків Чихар. Йому та іншим небайдужим керівникам маємо завдячувати за нові меблі, звукотехніку, світло, одяг для сцени, костюми і взуття… Багато з того і зараз служить, а багато чого я у 2012-му, завершуючи роботу, залишив ще не розпакованим.

Живу на повну

Чим живу зараз? Не скучаю. Маю доволі часу на хобі – авто, мопед, велосипед, риболовлю, гриби. Із задоволенням допомагаю знайомим і сусідам лагодити велосипеди, мотоцикли, машини, побутову техніку, електрику. Не оминув мене і “вірус Інтернету”. Радо відгукуюсь на запрошення закладів освіти, коли треба підготувати танцювальні номери до шкільних свят. Здається, цьогорічний “Випускний вальс” нам вдався. Часом кличуть підтримати виступи художніх колективів при РБК.

Особливо тішуся двома внучками від молодшого сина Андрія, який живе і працює в Коростені. Допомагаю їм з ремонтами. А цього літа видав заміж свою 20-річну старшу внучку від першого сина Віктора, який так рано і трагічно пішов із життя – мав лише 27 років.

А вам – спасибі, що запросили на розмову, виявили несподівану, і, скажу чесно, приємну для мене увагу і повагу від шанованого друкованого органу.

“Народна трибуна” у відповідь приймає подяку від маестро танцю, дякує за інтерв’ю і радо приєднується до усіх щирих поздоровлень на його адресу з нагоди ювілею. Многая літа, Юзефе Івановичу!

Олександр ВАЩУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *