Рятувала мати сина на війні


(сучасна історія) .

Відколи закінчилась війна 1941 – 1945 років, літніми ветеранами стали діти війни. Тобто ті люди, які народились до 1941 року, перенесли у фашистській окупації, як говорять, голод і холод, брали участь у відбудові розрушеного війною народного господарства тощо. Відтоді у пресі, книгах, у кінофільмах, драматичних виставках, поезії і так далі учасники того періоду завше висловлювали побажання слухачам, глядачам, читачам, зокрема, молоді, жити і творити під мирним небом. А коли трапиться якась сутичка з небажаним ворогом, незважаючи ні на що, боронити Вітчизну, свій народ, своїх рідних і близьких, гнати ворога.

На превеликий жаль, так і трапилось. Попри всі передбачення більшості миролюбних людей, що Україні, мовляв, нічого боятись, виявилось, що Росія, точніше, російські правителі традиційно гострили зуби на Україну. І, врешті, вирішили знову поневолити свободолюбний український народ, залучити його в нову імперію. Хоча світові відомо, що будь-які імперії з’являлись і зникали. Кожен народ прагне свободи.

У війні, розв’язаній Росією в 2014 році на сході України, розтрощена, спалена та пограбована значна частина Донбасу все ж не підняла руки перед озброєним до зубів ворогом, російськими найманцями і регулярними військами, не стала на коліна. Хоч дехто із українців висловлював інші припущення. Героїзм і відвагу в нинішній війні проявили і проявляють представники і нашого району, про що розповідала районна газета “Народна трибуна”.

На початку жовтня 2014-го колишній вчитель Великоцвілянської середньої школи М. Р. Жилюк мав бесіду з безпосереднім учасником війни з росіянами та їхніми найманцями під Луганськом Вадимом Мосійчуком, уродженцем і мешканцем с. Просіки. Воїн був не раз пораненим, важко контуженим, лікувався в шпиталях, та, ставши на ноги, знову рвався у бій, на передову. Адже у званні старшого солдата Вадим був снайпером. А це завжди в полі зору ворога, завжди на передовій, завжди під свистом куль, вибухами гранат. Один з них і трапився поряд.

 – Осколки, – пригадує Вадим, – бійці видовбували ножами. Один залишився й досі під коліном.

Розповідь Вадима автори цього матеріалу слухали нещодавно в його рідній хаті в Просіці. Приїхали спеціально для зустрічі зі скромним і вельми приємним та ввічливим і водночас відважним фронтовиком сьогодення. Уже в Просіці трапилось зустріти обіч єдиної сільської дороги юнака в яскравій одежині. Його й запитали, де мешкає родина Мосійчуків: Любов Адамівна та її син Вадим, учасник АТО.

– Та це ж моя мати, – не без гордості відповів хлопчина і додав, – а мене Назаром звати. Мама біля хати порається, – простягнув руку в бік від себе Назар і коротко повідомив, що він одинадцятикласник.

Не важко було збагнути, що теж готовий, як і старший брат, до захисту Батьківщини.

У бесіді з Вадимом виявилось, що не все гаразд із колишніми воїнами АТО. Потрібні документи як свідчення про участь у війні сьогодні треба буквально вибивати в теплих і затишних кабінетах багатьох чиновників, точніше – бюрократів. Та що там довідки, папери тощо… Сина матері, Любові Адамівні, довелось рятувати під Луганськом особисто, коли він був після контузії і поранень без свідомості довгий час. Вона особисто і привезла його додому на домашній догляд і оздоровлення.

Тепер Вадим працює на пилорамі в одному із сіл Новоград-Волинського району. Частий гість у своїй Просіці, у рідної і такої дбайливої матері, батька, двох братів. Середульший, Євген, вчителює.

Тепер родина Мосійчуків з невеличкої Просіки, відома і за її межами талановитими людьми, їх патріотично-налаштованими дітьми.

Володимир ЯЦЕНКО

Фото Михайла Мельника

На фото мати Любов Адамівна з сином Вадимом

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *