Стопа Божої Матері


Ємільчинщина має цікавий туристичний об’єкт.

Нещодавно, готуючи матеріал на тему “Лісовідновлення”, який найближчим часом буде опублікований, мені разом із редактором “Народної трибуни” випало побувати в Жужельському лісництві, де вже багато років діє випробувана технологія заготівлі насіння для вирощення саджанців лісових культур: як для подальшого промислового виробництва, так і декоративних. Крім того – відкрити для себе ще одне незвичайне місце, про що й піде мова далі. Сьогодні, на мою думку, для великої частини наших читачів представлена нижче кореспонденція стане своєрідним відкриттям. Адже про це в “районці” розповідається вперше.

Лісничий Григорій Дідус спрямував “Ниву” в напрямку збудованої в минулому році дороги. Невдовзі повернули ліворуч по свіжосипаній піщаній. Далі ще поворот праворуч.

– Це урочище “Слідок”, – каже лісничий. – А зараз я покажу вам, якщо не заперечуєте, нашу святиню – стопу Божої Матері.

Ну хто б заперечував?

Позашляховик майже вперся в лісову гущавину, Григорій Миколайович заглушив двигуна.

– Далі пройдемо трохи пішки, – сказав він і першим попрямував узбіччям старих колій, що виблискували блакитним кольором не по-зимовому іноді захмареного неба. Це, лісничого, “трохи” простяглось, мабуть, на більше півкілометра пухкого падолисту, опалого гіляччя під ногами, а подекуди, навіть, старих дерев поперек такої ж старої дороги.

– А це – ніби сам Всевишній перепони сюди створив, – жартує ще один наш провідник, старший майстер лісу Микола Дідус, до речі, батько лісничого, який зголосився не тільки показати найкоротший шлях до цікавинки, а й дещо розповісти. І додав: “Якби сюди був під’їзд, не виключаю, що все тут було б перетоптано. Чому? Зараз побачите.” І ми побачили. Власними очима і зафіксували, як ось цей, запропонований знімок.

Камінь, як камінь. Немаленький, тонн на десять, або й більше заважив би. У формі неправильної піраміди. Поруч – менші валуни, явно залишки льодовикового періоду.

Подібні скупчення кам’яних брил можна зустріти й в інших лісництвах, точніше – у підпорядкованих їм лісових масивах. Наприклад, неподалік села Осівки, так званий “Кам’яний Кінь”, або валуни неподалік колишньої залізниці, північніше Жужеля, тощо.

Та повернімось до згаданого кам’яного пам’ятника, що став таким хтозна-коли. Верхівка валуна вкрита зеленим мохом завтовшки кілька сантиметрів. Микола Дідус, розповідаючи відому історію “стопи”, руками познімав трохи моху.

– Оце й є слід Божої Матері, – говорить Микола Ананійович, – вказуючи рукою на впадину у боковій частині каменя, дійсно схожу на відбиток людської ноги. Невеликий за обрисами по периметру, неглибокий. Наче ступала таки жіноча нога в той час, коли камінь був в’язкий, мов щільна глина, а поряд теж слід, але геть маленький. Праворуч від них ніби відбиток кількох копитець.

– А це дитина Божої Матері ступали. А то кізка з ними йшла, розважала малюка, очевидно, молочком частували. Зрозуміло, про яку дитину мова. Та виникають у допитливих запитання. Глибоковіруючі не запитують. Ченці радять: все сприймайте на віру. І все ж… Якщо й повірити? То чи могла Божа Мати з Сином бути на Поліссі? А може, камінь тоді перебував у Віфлеємі? А потім був перенесений сюди? Богові ж все підвладне і все можливе. Будемо тільки гадати. Суть цього матеріалу не в якомусь дослідженні, аналізі і т. д. Головне – розповісти про те, що є. Тому ми й запитали в Миколи Ананійовича: “Від кого Ви вперше почули про все це?” “Від батька, Ананія Івановича, – відповів він. А далі розповів:

– Батько також лісівником тут був, пам’ятав цю територію змолоду. Не один раз тут деревина виростала, знімалась при дозріванні, і знову зарослі оточували ці валуни. Та люди прокладали сюди стежки. Їхали у давнину з багатьох сіл, навіть із-за меж району, возами, ночували неподалік, аби спозарання, обов’язково – вважалось за необхідне – до схід сонця зачерпнути хоча б наперстком води із ступні. А вже нею освячувались більші ємкості з криничною водою. Тоді ділились із сусідами, родичами…

– І комусь колись допомагало?

– Так, – відповів чоловік. – Говорили – допомагало. Інакше, мабуть, не їхали б.

Подумалось: а чому б і ні? Був у воді зі ступні еліксир зцілення, чи ні, проте навіть наукою доведено, що в подібних випадках поза свідомістю в людини “включаються” захисні функції. Проявляється так званий ефект плацебо. Згадаймо при цьому не такі вже й далекі телесеанси лікаря-психотерапевта Кашпіровського. Він лише спонукав телеглядачів до мислення, а вже вони самі себе й “лікували” від ряду захворювань.

Довідково:

Вода в “стопі” з’являється, звичайно, після дощів, взимку вона засніжена. За сухої погоди відвідувачі приносять воду з собою, наливають її у відбиток на камені, таким чином освячуючи її, як вважають паломники, отже, стає вода цілющою.

Нині інтерес до згаданої святості в глухому масиві лісу просто зник. Кваліфікація лікарів, ліки, аптеки тощо стали цьому поясненням. А ще не така вже й легка доступність до Каменя-легенди. Будь він десь поблизу гарної, як тепер в лісах, дороги, хто-зна, чи не було б туди паломництва. Адже приїздять до відомої джерельної криниці поблизу Симонів та Вербів навіть ченці, монахині з Корця, мешканці багатьох сіл нашого району, набирають прохолодну і влітку, говорять, цілющу водицю з собою навіть для приготування страв. Кажуть, допомагає. Здоровим настрій підносить.

Дай Боже!

Володимир ЯЦЕНКО,

заслужений журналіст України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *