Один із портретів Афганської війни

Зазвичай всяка історія завершується, і лише деякі вкорінюються в самісінькому серці так глибоко, що врешті проростають пагонами-мірилом свого й чужого – чеснот, подій, навіть сенсу життя.

Портрет героя нашої розповіді є уособленням тисяч вісімнадцятилітніх періоду Афганської війни, яка чорною хмарою накрила чимало українських родин: тож маємо не втратити ані пам’яті, ані відчуття подяки учасникам бойових дій за службу Вітчизні.

 

У другій половині шістдесятих Союз республік поповнився новонародженим хлопчиком-поліщуком – майбутнім радянським солдатом, що згодом захищатиме честь та кордони Батьківщини. Ріс, ніби за соцзамовленням: шкільні оцінки “4” –“5”, поведінка в кращих традиціях мами-вчительки, спорт, малювання, фотографія. Після десятирічки логічний вибір – Харківський індустріально-педагогічний технікум.

Виклик до міськвійськкомату спантеличив питанням: “Плигати хочеш?” Куди? Чого? Медкомісія “за” і …селище Ємільчине, як місце народження снайпера, а згодом заступника командира 1-го розвідвзводу старшого інструктора-розвідника парашутно-десантного полку обмеженого контингенту військ Ігоря Шевчука назавжди впишуть в історію десятилітньої війни в Афганістані. Але спочатку була піврічна наука військовій справі у Фергані, а далі 74 підготовлених бійці доля труситиме в решеті над прірвою смерті в афганському Баграмі.

На рідну землю повернуться лише 30, серед яких чимало без рук, ніг… Довгенько мама солдата отримувала листи з брехнею в ім’я спокою родини: “Служу в оркестрі на ударних”, а перед затяжними операціями: “Скоро їдемо на гастролі. Не хвилюйся, нас охоронятимуть”. Правда вибухнула несподівано, як то бувало на замінованих афганських дорогах – письмова подяка від полкового керівництва батькам за хороброго сина! В оселі лемент, злива сліз, страх! Мама писала – без перебільшення – ЩОДНЯ, аби слова любові найвідданішого серця звучали чудодійним кодом на захист, життя, повернення!

Вимолила – вцілів.

Дрібні поранення не враховувались через величне кредо полку: “В десантних військах нема хворих – лише живі та мертві”. Повернувся Ігор Васильович з медаллю “За бойові заслуги” і посивілим, наче підфарбованим пасмами туману солдатським “їжачком” на голові…

1985 рік. Вісімнадцятилітній боєць Ігор Шевчук – єдиний з Ємільчинщини представник парашутно-десантного полку обмеженого контингенту військ в Афганістані.

 

Покотились роки: отримав диплом Вінницького педвузу, дружина, двоє синів. Колесо життя, як у всіх: вверх-вниз; але побіліле в 20 літ волосся , що назавжди всотало криваві жахіття війни, все частіше штурхає спогади про загибель єдиного однокашника з Харківського технікуму, понівечені в Афганських горах долі сотень солдат-побратимів. Даються взнаки своєрідні мірила цінностей життя, пророслих від видовищ не за віком, ще у 18: притулку для душі в час випробувань досі не знайшов. …

Війна – це горе з нескінченним потоком болю, який довіку розмиватиме рани пам’яті серця всіх учасників “помилкової політики” Союзу навіть через 24 роки після її закінчення. Таких, як Ігор Васильович, ємільчинська районна Спілка ветеранів Афганської війни сьогодні налічує 66 чоловік із лідером Миколою Заїкою. Вони ні на що не скаржаться: пільги в межах закону, за збереження яких, до речі, минулоріч довелось “повоювати” усім колишнім інтернаціоналістам під стінами Верховної Ради. Перемогли!

Вшановують ветерани дату виводу військ 15 лютого в залі районної бібліотеки святковими зборами. Під незмінним керівництвом Зої Токової звучать слова подяки за героїзм, відданість Вітчизні при виконанні військового обов’язку. Далі – самі в складчину: хто з пенсії, хто із заробітку – стіл з їствами об’єднає спомини… По закінченні здадуть на рік вперед членські внески – 5 гривень за місяць, аби хоч вистачило для придбання вінка печалі від Спілки, якщо вирок Неба торкнеться одного із 66…

Зазвичай, всяка історія завершується, і лише деякі вкорінюються в самісінькому серці так глибоко, що врешті проростають пагонами-мірилом свого й чужого – чеснот, подій, навіть сенсу життя!

Низький уклін живим. Схиляєм голови перед загиблими.

В. РОМАНЧУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *