У Ємільчинському районі у 30-40 роках минулого століття був один із таборів ГУЛАГу

Слово “зона” я чув з дитинства. Проте, як і всі діти в селі, не здогадувався, що воно означає. А так називали територію між селами Хутір-Мокляки, Мокляки та урочищем Кадище.

Цю місцевість називали ще й “кар’єр”. Тут до середини 60 років ще лунали вибухи і добувався камінь-бут.

З нього в усіх навколишніх селах будувались тваринницькі приміщення, дороги, житло та інші соціальні об’єкти.

Важко сказати, з якого часу почав функціонувати цей кар’єр, але того, що він діяв уже в 30-х роках ХХ століття, доказів достатньо.

 Історичні прогалини

Сьогодні, досліджуючи історію села, мені згадались розповіді людей про те, що до війни (1941-1945 рр.) на кар’єрі працювали засуджені.

Ці спогади підтвердились після спілкування зі старожилами села. Вони розповіли, що пам’ятають і про бараки, і про колючий дріт й те, як під охороною, з собаками бранців водили на роботу та в баню, що знаходилася в селі. Якщо ж хтось у таборі помирав, ховали його на кладовищі німецької колонії Нова Софіївка, яка знаходилася недалеко.

Мої звернення до Житомирського обласного державного архіву, архівів СБУ та обласного управління УМВС ніяких результатів не дали. Поки що немає відповіді і з Центрального Державного архіву України, хоча який буде результат, здогадатись неважко.

Чому так складно знайти інформацію, можна судити із наказу НКВС № 290 від 7 серпня 1930 року, яким затверджувалось “Положення про центральний архів ГУЛАГу НКВС СРСР”. Будь-які документи, що стосувалися таборів ГУЛАГу, направлялися на зберігання в цей архів (м. Москва). Доступ до нього обмежений і на сьогоднішній день. Оскільки в український дослідників не вдалося нічого знайти, за допомогою довелось звертатись до російських.

Документальні згадки роботи в’язнів на Ємільчинщині

Дорога

В книзі “Реабілітовані історією”, виданій на Вінниччині читаємо про те, що в 1938-1941 роках будувалася дорога стратегічного значення Ємільчине – Могилів-Подільський. Про початок її прокладання повідомляла в 1938 році районна газета “Колективіст Ємільчинщини”. На це є посилання на деяких сайтах, але примірник газети, на жаль, не збереглась. Наказом НКВС №00557 передбачалось завершити її будівництво до 31 грудня 1940 року.

В одних документах дорога називається Ємільчине – Могилів-Подільський, а в інших – Ємільчине2 – Могилів-Подільський. Карти самої дороги, на жаль, відшукати ще не вдалось, але очевидці стверджують, що вона будувалась від Ємільчиного, між Кулішами та Хутір-Мокляками в напрямку Андрієвичів (є ще залишки насипу). Далі вона, мабуть, повинна була з’єднуватись з дорогою Ленінград – Одеса.

Аеродром

Будівництвом аеродромів тоді займалось Головне Управління аеродромного будівництва (ГУАБ).

Програмою було передбачено 82 летовища, у тому числі біля Ємільчиного. Для цього силами бранців табору та жителів навколишніх сіл була споруджена залізнична колія з Хутір-Мокляківського кар’єру до Ємільчинського аеродрому. По ній щоденно поїздом підвозились щебінь та камінь для його будівництва, а також об’єктів Коростенського укріпрайону та стратегічної дороги Ємільчине – Могилів-Подільський.

Загалом про життя ГУЛАГівців

Забезпечення робочою силою будівництва і капітального ремонту доріг було покладено на ГУЛАГ. Крім засуджених, до робіт дозволялось залучати сільське населення “на умовах безкоштовної особистої праці”, протягом шести днів на рік в два терміни – у вільний від сільськогосподарських робіт час. На 1 січня 1939 року в таборах НКВС знаходилось 1289491 засуджених, з них 182536 українців.

Станом на 1938 рік, в таборі померло 90546 чоловік (6,2%), втікачів нараховувалось 30016 чоловік (дані сан. відділу ГУЛАГу). Умови перебування в таборі були нестерпними. Камінь доводилось бити молотом, потім відносити і складати. Після цього його вручну вантажили на підводи і вивозили до воріт забороненої зони. Насип дорожнього полотна робили тачками і підводами.

Проживали засуджені в бараках, які розміщувались у виритих в землі котлованах, сліди від яких можна побачити і зараз. Взимку вони обігрівалися “буржуйками”. Табір та кар’єр по периметру були огороджені декількома рядами колючого дроту. Ті, хто виконував норму, мали в середньому такий раціон харчування: хліб – 600 г, жири – 20 г, крупи – 120 г, м’ясо –30 г (або риба – 75 г), цукор – 27 г. Особисто в руки видавали лише хліб. Інші продукти використовували для приготування гарячих страв (двічі на день: зранку та ввечері). Тим, хто провинився або не виконував норму, давали лише 200 г хліба.

Прокидалися в’язні о 4-ій годині ранку, лягали спати о 10-ій вечора. Робочий день тривав 10-12 годин, не враховуючи часу для приходу на роботу і повернення. Деякі із засуджених не витримували умов перебування в таборі і втікали.

Про це свідчать наказ ГУЛАГу та очевидці. У концтаборах ув’язнювали опонентів і противників більшовицького режиму, учасників національно-визвольного руху, представників небільшовицьких політичних партій, громадських організацій, інтелігенції.

Значну кількість ув’язнених засуджували за ст. 58 Кримінального кодексу СРСР – “контрреволюційна діяльність” та відповідних статей КК союзних республік. Наприкінці Другої світової війни і після її закінчення в ГУЛАГу з’явилися нові категорії ув’язнених: власовці, учасники національно-визвольних рухів, колишні радянські військовополонені та інші “ворожі елементи” з України, Прибалтики, Польщі, Східної Німеччини, Румунії, Болгарії, Угорщини.

Особливо скрутним становище для в’язнів в системі ГУЛАГу було в 1946-1948 рр. та у 1950 р. Фізичні сили в’язнів після війни вичерпалися. І все ж їх змушували виконувати норми, встановлені в радянських таборах. У 1950 р. за наказом адміністрації ГУЛАГу у всіх таборах відбулися масові розстріли в’язнів (відповідно до вказівки про знищення 5% в’язнів).

Боротьба в’язнів наприкінці 40-х – у першій половині 50-х років спричинила кризу системи трудових таборів. Страйки і повстання стали поштовхом до поступової ліквідації системи ГУЛАГу.

Офіційно ГУЛАГ скасували за наказом МВС СРСР 25 квітня 1960 року.

В. ШИРМА,

спеціально для “НТ” (№ 29, 19 липня)

Шановні читачі, якщо Ви маєте фото, документальні матеріали про існування таких таборів на Ємільчинській землі, або ж є очевидцями тих подій чи спілкувались із такими, поділіться із нами цією інформацією історичної важливості.

Надсилайте матеріали, або розповіді на emilchine_tribuna@ukr.net, на адресу вул. 1 Травня, 7, смт Ємільчине, Житомирська область, 11201, або ж телефонуйте на 04149-4-25-49 (редактор Мельник Михайло Андрійович.)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *