8 листопада до оселі ветерана журналістики, члена Національної спілки журналістів України Олександра Кочина завітали гості: сільський голова Михайло Лугина, голова ради ветеранів району Володимир Яценко, редактор газети “Народна трибуна” Михайло Мельник, аматори місцевого будинку культури.
На адресу 80-річного ювіляра звучали щирі вітальні слова, побажання й надалі залишатися активним дописувачем “районки”, громадським активістом.
Чому tribunaem.info не могла оминути своєю увагою ювілей цієї постаті, ви зрозумієте, прочитавши розповідь Володимира Яценка, який пліч-о-пліч трудився із Олександром Адамовичем.
Уже далекий 1963 рік для автора цих рядків і героя даної розповіді видався життєво знаковим. Саме влітку того року я та колишній моряк Балтійського флоту Олександр Кочин почали працювати в районній газеті, яка носила тоді назву “За комуністичну працю”. Олександр був спочатку літпрацівником. Заочно закінчував факультет журналістики в КДУ ім. Шевченка, набивав руку майстра друкованого слова.
Минали роки, навіть десятиліття. Змінювалась соціально-економічна ситуація як в державі, тоді Союзі, так і в районі. Для прикладу, сьогодні важко уявити, щоб працівник редакції, скажімо, пішки сходив у якесь бодай недалеке від райцентру село. І не тільки працівник редакції. В ту ж пору ми ходили пішки в Середи і Велику Цвілю, Кривотин і Миколаївку, Березники і т. д. Доводилось і заночовувати у далеких селах. Але без конкретного матеріалу, перевіреного листа читача ніхто не повертався. Щоправда, в редакції з’явилась пара коней, і у вільний для їздового час можна було проїхати в якесь село. Здебільшого кіньми оброблялись садиби працівників редакції та друкарні.
До речі, з друкарями ми в ті роки працювали не лише, як і тепер, в одному приміщенні, а, образно кажучи, в одній упряжці: газету набирали, верстали і друкували на місці, тобто в друкарні. Виходила вона тричі на тиждень на чотирьох сторінках. Програм телебачення, звісно, тоді не вміщували, як і різних вітань (не було прийнято), зате матеріалами на місцеві теми, крім політичних на першій сторінці, газета була досить насиченою. Сьогодні проблема: як усе вмістити.
Тоді завжди чогось не вистачало. Доводився навіть план, нехай завдання, для кожного творчого працівника. Загалом в редакції працювали 13-14 чоловік. Часто засиджувались і за північ. Веду до того, що згаданий Олександр Кочин, який згодом працював на посаді відповідального секретаря редакції, а пізніше і заступником редактора, мешкаючи весь час у Степанівці, не раз добирався додому пішки, як, до речі, й на роботу. Зокрема, в періоди бездоріжжя, засніжену пору.
І ніколи він на таке не ремствував, як і його деякі старші колеги, наприклад, наставник і добрий порадник Леонід Романюк, який свого часу мешкав у Підлубах і щоднини ходив на роботу й додому пішки. Часто – й після відвідання якогось села.
А ще гарна риса Олександра Кочина – його спокійна вдача, неквапливість в усьому, що далеко не всім журналістам притаманна. Він ще й хороший шахіст, вдумливий, передбачливий тощо. Але коли ми в ті роки влітку колективом виходили на косовицю у якийсь колгосп (такою була обов’язкова практика тоді), то саме Кочин був лідером. Далась взнаки морська працелюбність.
Понад три десятиліття Олександр Адамович беззмінно пропрацював у “районці”. Вдома з дружиною, педагогом місцевої школи Зінаїдою Василівною, виховали хороших дітей, онуків, які навідують батьків. Як і цього разу, коли ветеран журналістики відзначав свій славний ювілей – 80-річчя від дня народження.
Колектив редакції і районної друкарні, районна рада ветеранів зичать Вам, шановний Олександре Адамовичу, членові Національної спілки журналістів України, заступнику голови степанівської ради ветеранів, активісту інших громадських справ, зокрема, райкому Компартії, який Ви кілька років очолювали, міцного здоров’я, родинного благополуччя, щоденного доброго настрою.
Володимир ЯЦЕНКО