Стукає в серце війна

У січні відзначаємо вікопомну подію – визволення від німецьких окупантів Ємільчинського, Новоград-Волинського і колишнього Городницького районів.

Скільки б літ не минуло, а війна тривожить і нині. Приходить і в снах, і в спогадах, ятрить серце й душу. Я – жи-вий свідок воєнного лихоліття 1941… Мені тоді було десять, йшов одинадцятий.
Наша багатодітна сім’я – 9 чоловік – жила в селі Михіївці Городницького району.

І називали її “партизанською”, бо старші пішли в партизани, а молодші допомагали народним месникам із загонів Кириленка, з’єднання Малікова. А тому нашу родину переслідували німці. Мама нас рятувала, як могла, роздала по родичах в інші села.
Я потрапила в с. Осову до тітки Палажки, хата її була недалеко від клубу.

Одного тихого сонячного дня, а це було в кінці літа чи на початку осені, ми з тіткою пішли на город, який був під ліском. Раптом зі сторони Городниці налетів німецький літак і почав строчити кулями із запалом вздовж села. Спалахнули хати, криті соломою. Люди повибігали і мерщій до лісу. Але ворожі очі їх побачили, і почали фашисти поливати людей вогнем. Ми теж втекли до лісу, попадали в кущі на віддалі одна від одної – між нами було болото, а листя – сухе, де впаде куля – починає диміти – дим стовпчиком.

Я не думала про те, що куля може в мене попасти, а із цікавістю спостерігала, як курить листя від куль. Тільки тітка щохвилини гукала: “Катю, ти жива?! Не піднімайся, лежи спокійно!” Так ми лежали, аж поки літак знову полетів на Городницю. Слава Богу, живі… Вийшли з лісу – село в диму, горіли хати, голосили люди, ревли корови… Ми пішли до тітчиної хати, а вона вже догорала. Що було далі – не знаю, може, хтось із жителів села розповість детально, тому що мене додому забрала мама.

Минуло 10 років, і я у 1951 попала в школу, Осівську семирічку, класоводом 2 класу. Пішла працювати після закінчення Городницької середньої школи. Вчитися стаціонарно не було змоги: у 1944 померла ненька, і нас залишилося 7 дітей-сиріт…

Програма 2 класу тоді була легкою, і я дуже старалася, складала об’ємні щоденники, виготовляла багато наочних посібників. Мені дуже допомагав директор школи Дмитро Павлович Лось (Царство йому Небесне). Він був для мене і наставником, і вчителем, і батьком. Ми, молоді вчителі, ходили пішки в Ємільчине, Новоград-Волинський, Городницю – за покупками, деколи люди підвозили на підводі.

Жили в нестатках, але весело, життєрадісно: над головою не літають ворожі літаки. У клубі організовували художню самодіяльність, співали разом з молоддю села, танцювали, ставили різні п’єси. Тоді клубом завідував Володимир Канітович Шокур, умілий організатор. Пізніше він був директором Великоцвілянської школи.

Є багато чого написати, але я хочу звернутися до жителів Осівки, хто пам’ятає ті лихі роки, згадує однокласників, вчителів, а особливо – директора Дмитра Павловича, його дружину, сестру. Можливо, у нього є діти, внуки, правнуки, родичі. Як будете на його могилі, вклоніться йому низенько від мого імені, бо я вже не можу їздити і далеко ходити.

А тому в ці пам’ятні дні
Хочу всіх привітати,
Здоров’я, радості бажати,
Довго і щасливо жить
І ніколи не тужить.
Жити в дружбі і любові
Діток, внуків, правнуків
І хліб святий ростить
На мирному життєвому полі.

З повагою
Катерина Іванівна КОСЯНЧУК,
м. Новоград-Волинський