Засніжене Рихальське знову зібрало випускників

У рихальчан є традиція. Кожної зими в першу суботу лютого всі випускники (10, 20, 30, 40… років по учнівському життю) йдуть до школи. І цей рік не виключення. Тоді ні снігові замети на дорогах, ні холод, ні відстань значення не мають. 

Сімнадцята година. За вікнами сіріє. Біля шкільного входу на дворі стоять мужчини. Хтось просто пускає хмарки диму із цигарок, а хтось так, за компанію. Тут діляться своїми спогадами. Із невеликого відрізка розмови чути: “А пам’ятаєш, як…”, “а ти тоді…”. Далі компанія вибухає сміхом – це сфера споминів плавно перетекла у сферу анекдотів.

А з неба чоловічий колектив час від часу легенький вітерець притрушує сніжинками.

На другому ж поверсі теж розмови, і не тільки. Молоде покоління вирішує скористатися ситуацією очікування і познайомитися із старшими. Молоді та посивілі голови схиляються над шахами.

Сплило дві години. Здається, народу побільшало. Побільшало і емоцій. Тут чогось чекають, в повітрі витає нетерпіння, хвилювання. Нарешті! Запрошують до зали. Заходять усі шістдесят чотири гостя. Невеличка п’ятихвилинна пробка і кожен сідає за свій стіл. Навпроти чашка, цукерки, печиво, тістечка. Ага, чекає чаювання! Це неабияк до речі, адже в залі досить прохолодно. Той, хто не зняв верхній одяг, мабуть, в цей час саме себе поздоровляє.

На невеличкій сцені з’являється учительський колектив. Співають. Усі голови гостей повернені до них. Потім директор школи Алла Кузьменко вітає присутніх, представляє кожного освітянина… Концертна програма розпочалася. Вечір підготували випускники 2012. Кожен із присутніх знає цю маленьку деталь і не оминає вітальним словом і їх, і педагогів – своїх, колишніх, пенсіонерів, нинішніх.

Тут є і Анатолій Єсін. Ні, не особисто, душею. Колись він навчався в Рихальському, але доля закинула його до Риги. Не зміг приїхати сам, але написав листа. Вибачається. “Конечно мне нет оправданий, – пише Анатолій, – Галина Николаевна, Ольга Андреевна. Дай Бог вам здоровъя. Помню ваши слова: “Нельзя Родину забывать.” Так всегда все мешает – то зима, то лето, то денег мало…

Милые мои однокласcники, одноклаcсницы – Валечка, Оля, Ева, Вера, Лида, Люба, Мария и другие. Вглядываясь в лица молодых рыжанок узнаю в них вас. А чудесные улыбки ваши, а мордашки, не знавшие косметики (Голливуд отдыхает), а пацаны наши красавцы, парни рихальские… Берегите женщин своих, они есть главное богатство. Золото, серебро надоест скоро и бросишь его в ящик, а женщину хочется всегда…” Лист зачитує Алла Кузьменко.

Директор іноді збивається, намагається розібрати почерк, але присутні слухають. Десь починають сміятися, десь вставляють репліки.

Сцена знову оживає – співають школярки. А за столами чути розмову, сміх. Педагог просить гостей послухати, адже ж для них готували. Присоромлені замовкають, але після стількох років так хочеться поспілкуватись. Що ж робити? Господарів треба поважати – шкільну дисципліну далі намагаються не порушувати.

Оспанов Руслан із Казахстана – випускник 1982 року. У новому приміщенні школи вперше. Будівля вразила його своїм розміром. Проте не це головне. Йому приємно бачити стільки рідних і знайомих людей.

Голяка Андрій десять років тому востаннє переступив шкільний поріг. Він зізнається: “Я завжди з гордістю говорив, що я з Рихальського.” Чоловік вдячний вчителям, адже саме вони зберегли традицію зустрічі випускників, яку сьогодні майже ніде не побачиш. В цьому плані рихальчани унікальні.

Кажуть: хто старе згадає, тому в око, а хто забуде – тому в два. Але ця приказка не для гостей сказана. Адже згадати усе для них не лише заняття корисне, а й приємне, бо ж час відповідний і місце теж.

Г. КОЛЕСНИК