8 лютого, кожного року, згадую свого однокласника Сашка, який піонером найщасливішої країни Рад так і не став…

Щороку, 8 лютого, у нашій школі відзначали День юного героя-антифашиста. Все як годиться: з сурмами, барабанами, прапорами, маршируванням і здачею рапортів. Мова йшла не про Павлика Морозова, Валю Котика чи Марата Казея, а про тих, хто бореться, не шкодуючи власного життя, з антинародними режимами буржуазних країн.

 Від жалю стискалося серце. Урочисто й тривожно звучали слова виступаючих. Ми, піонери країни Рад, невимовно раділи, що нам все ж таки довелося народитися не ТАМ, а у найгуманнішій і найщасливішій країні тогочасності.

Не знаю тільки чи радів однокласник Сашко. Він стояв на лінійці без обов’язкової червоної хустинки – піонерського галстука.

Хлопець виріс без батька, який рано помер. А у третьому класі, на йменини Ілліча, такий собі “радянський великдень”, класовод майже витягла Сашу з-під ліжка, у нього вдома, силкуючись затягнути до лав тих, що “обіцяли палко любити свою Батьківщину”. Проте ні тоді, ні пізніше до піонерів він не вступив. Єдиний із тих, кого я знаю.

Ми з хлопцями частенько носили скомкані галстуки у кишенях, проте і до жовтенят, і до піонерів, і до комсомолу вступали справно. Пройшло чимало часу, доки навчився кожного  разу запитувати себе: “А що може трапитись у найгіршому випадку, якщо я не зроблю цього?”

Поступово відучився брати участь у багатьох колективних (корпоративних) починаннях, котрі на перший погляд видаються обов’язковими, однак викликають стійкий внутрішній дискомфорт.

Кілька років тому Сашка не стало. Другого із однокласників. Імена й прізвища юних героїв-антифашистів, як не силкуюся, пригадати не вдається. Але 8 лютого, кожного року, згадую свого однокласника Сашка, який чомусь – радше від нелюбові до примусу, як із ідейних міркувань, піонером найщасливішої країни Рад так і не став…

 Роман Ревчук