Ємільчинський Робінзон, або “Що ти тут винюхуєш?”

Саме таке запитання і задав мені здоровезний неголений та нестрижений чолов’яга, якого довелося зустріти на території Ємільчинського лісництва, поблизу так званої “конки”, що тягнеться від Ємільчиного до Руденьки.
А опинився я там віч-на-віч з новоявленим ємільчинським Робінзоном от яким чином. Якось біля одного із магазинів селища зустрівся з недалеким сусідом. У короткій розмові про життя-буття чоловік натякнув, що, буцім-то, одна зі знайомих, блукаючи в лісі в пошуку грибів, натрапила на міцно споруджену земляну хатину, навіть старими дверима прикриту. Кількома днями пізніше вже інша, знайома і мені любителька “тихого полювання”, підтвердила згадану новину. Знали про неї іще кілька чоловіків, мешканців будинків по вулиці Незалежності.
Пригадую, дітлахи мого покоління гралися, здебільшого, саморобними дерев’яними машинками, ляльками із ганчірок, виготовленими батьками, матерями, дідусями та бабусями. Дещо подорослішавши, починали віддалятися від домівок, поближче до гаїв, узлісь. Там гралися в якихось робінзонів, піратів, партизанів: копали землянки, будували будинки-гнізда між деревами. Подібне іноді робили й наші діти. Всього було. Навіть почало забуватися. Певно, не згадав би того я до нещодавнього випадку.
Відверто кажучи, влітку у тій місцині і я проходив кілька разів. Та в гущавині серед буйної літньої зелені нічого не уздрів. Те ж підтверджували і мої співрозмовники. Тому в останні листопадові дні я все-таки рушив до знайомого гаю. Про наслідки вилазки ви вже знаєте із початку розповіді. А щоб далі не випробовувати долю, довелося накивати п’ятами, бо ж хтозна, що за мухи у того “Робінзона” в голові рояться. Та й чи один він у своїй хатинці?..
Володимир КУШИМ