Уродженка Ємільчинщини: якщо до людей з добротою

Леся Олексієва уродженка Киянки. Там закінчила 9 класів і навчилась всього того, що відрізняє сільських дітей від міських. Думала до ВНЗ вступити – не пощастило. Її гарна вдача та невтомні роботяжчі руки знадобились і за межами Ємільчинщини. Влаштувалась на Житньому ринку продавщицею.

– Потім вийшла заміж за житомирського парубка, – сміється, – Народила синочка Женю, якому вже виповнилось чотири рочки. І… втратила роботу. А без неї – дуже нудьгую. Пошуки привели до територіального центру, що на вулиці Бориса Тена. Його директор Олександр Петрович Мельник, прискіпливо розпитавши, хто я і звідки, застеріг, що соціальний працівник – надзвичайно відповідальна посада, адже про старих людей треба дбати на совість. Узяв з іспитовим строком. І вже майже півтора року ноги носять у Глибочицю, яка стала ніби рідним селом.

– Подобається?
– Розумієте, це, мабуть моє. Різні долі, різні характери. Є і знедолені, котрі потребують особливих уваги і поваги. Обслуговую 15 осіб.

Серед них — і людина з цікавою біографією — Іван Макаров. Йому нинішнього першого вересня виповнилося 95 літ. Довгожителю, можна сказати, пощастило, бо ж не обділений турботою родини. Але й мені доводиться спілкуватися з ним, виконувати окремі доручення.

Своїми враженнями про молоду жінку поділилось і подружжя людей поважного віку, яким Леся постійно допомагає, – “І на добре слово не скупиться, і хату побілила, і картоплю викопала…” 

Володимиру Прищепі 87, його дружина трохи молодша. У шлюбі разом прожили 64 роки. Він тривалий час шоферував, навіть їздив у далекі рейси, а вона трудилася в місцевому колгоспі. Побудувалися, домашнім господарством обзавелися. Все — як у людей. Ось тільки з дітьми не поталанило. Тому, вийшовши на пенсію, ще самі трохи трималися. Коли ж розміняли дев’ятий десяток, то зрозуміли — без допомоги не обійтися. Тепер виручають соціальні працівниці.

— Ми їхніми послугами вже декілька років користуємося, — говорить Володимир Антонович. — Правда, спочатку не пощастило. Жінка виявилася, гірко й згадувати, лінивою і бездушною. На додачу — села не любить. То ми невдовзі розпрощалися.

Друга виявилася набагато кращою і людянішою. Навіть шкодували за нею, коли знайшла собі в Житомирі грошовитішу роботу. Зате третя соціальна працівниця — нам за рідну дочку тепер. Працює з березня минулого року (це про Лесю Олексієву).

— Ви обслуговуєте 15 осіб. І всі — пенсійного віку. Чи не забагато для однієї?, – запитуємо Лесю.
Жінку наше запитання не здивувало. Відповіла, що ж думала над цим. Тут, у Глибочиці, мовила далі, працюєте також її колега — двадцятирічна Іраїда Нижник. Вона має не меншу за кількістю клієнтуру стареньких. Тож намагаються до кожного дійти, кожного ви слухати і допомогти. Одним треба принести з магазину хліб чи ще щось, другому збігати в аптеку за ліками чи на пошту, третьому — в хаті прибрати, підмести й вимити підлогу. Трапляється і напружена пора.

Це — коли настає час садити чи копати в городі, або оселі білити. Для обох 8-годинний робочий день за різними клопотами про їхніх стареньких підшефних спливає, як одна мить.
— А наступного дня, — каже Леся Олексієва, — знову поспішаємо до них, бо знаємо що ми їм дуже потрібні.

Григорій СВІТЛОЯР, за матеріалами “Житомирщини”