Упул і Валентина: історія, написана війною

Життя ніколи не буває абсолютно передбачуваним: як складуться обставини, з ким і в якому місці можеш опинитися, пророкувати важко. Один момент може змінити життєвий шлях людини докорінно. Саме про це наша сьогоднішня історія. Нещодавно, в День медика, про себе і жителя Шрі-Ланки Упула Дарію нашій газеті розповіла завідувачка Будо-Бобрицького ФАПу Валентина Бондарчук. Валентина Василівна знана як депутатка, досвідчена медикиня, котра завжди вболівала за долю медицини та інші справи у громаді.
Енергійна і талановита жінка, гарна мати і бабуся. Окрім своїх трьох дітей, виростила і сина покійної сестри, родина якого вважає її другою мамою. Ніколи не стоїть осторонь всього, що відбувається навколо. Душею завжди молода, відкрита, велика оптимістка, цікава співрозмовниця. Тож до місця прийшлася її розповідь про війну, медицину та особисте.

Зима цьогоріч збудила цікавість у Барашівській громаді не білосніжною ковдрою, а скоріше, досить смаглявим як для нашої місцевості чоловіком, котрий з’явився в одному із наших сіл. І причетною до цього стала Валентина Бондарчук, адже саме на її сторінці у фейсбуці цікаві і відслідкували незвичайну, на перший погляд, пару. Додайте до цього нашу схильність швидко розносити інформацію, прикладати до фактів домисли, висловлювати свої судження… Так було і цього разу. Та з часом ажіотаж пройшов, і ми вирішили повернутися до цієї історії, бо досить вона неординарна.

Знайомство пані Валентини з Упулом відбулося в серпні минулого року випадково, в житомирській лікарні біля одного з процедурних кабінетів (він лікувався після поранення), коли чоловік щось запитав у неї англійською. Вона, як зізнається, не досить добре володіє цією міжнародною мовою, а її співрозмовник має незначні навики української, хоча знає п’ять мов. Проте вони змогли не лише порозумітися, а навіть познайомилися і обмінялися контактами. Тривалий час спілкувалися через інтернет, з допомогою телефонного перекладача переписувались і так пізнали одне одного ближче. А потім була зима, поїзд “Краматорськ – Київ”. Упул зійшов на столичний перон, а далі – довгоочікувана зустріч у Будо-Бобриці, яка затягнулася аж до квітня.

Упулу Дарії 53 роки. Він військовий. Служив у миротворчих військах. Саме так і опинився в Україні. Воював у гарячих точках нашої батьківщини, зокрема під Костянтинівкою на Донеччині. Отримав поранення. Лікувався у Дніпрі, а потім опинився в Житомирі, який змінив його життя кардинально. Після поранення взяв паузу і декілька місяців проживав у Будо-Бобриці у пані Валентини. Потім знову став у стрій і сьогодні воює разом із ЗСУ.

Як говорить Упул, вони потрапили в Україну “поганим шляхом”. Що це значить для нас, не зовсім зрозуміло, але відомо те, що в його країні неоднозначно ставляться до нашої війни, тому повернення на батьківщину не буде легким. Моя співрозмовниця повідомила, що, за розповіддю Упула, наші кореспонденти зняли для Шрі-Ланки документальні кадри про нього і його друга їхньою мовою, аби на батьківщині воїнів не переслідували. Проте чоловік для себе вирішив по-іншому: він хоче після війни залишитися в Україні , з Валентиною. З квітня він воює у лавах ЗСУ, а пані Валентина чекає на свого Героя, молиться за те, щоб Господь оберігав його та усіх наших воїнів на важких дорогах війни, щоб всі повернулися додому живі. Вона чекає на повернення цього чоловіка, адже планують узаконити свої стосунки. У липні Упул знову на декілька днів приїздив до Валентини. Зустріч у колі рідних була хвилююче-радісна.

Гостюючи у Будо-Бобриці, Упул навчається української, а Валентина тим часом управлялася в англійській. Діти і внуки дивувалися їхній специфічній манері спілкування і розуміння одне одного: вона до нього українською, він – англійською. Але мовний бар’єр не став на заваді приємному спілкуванню. Упулу в Будо-Бобриці дуже подобається. Він захоплюється мальовничою природою Полісся, нашими звичаями, традиціями, піснями. А пані Валентина любить співати. У неї гарний голос, і взагалі вона жвава, життєрадісна жінка, що не могло не сподобатися чоловіку. Є у неї господарство, доглянутий город і квітник, а Упул теж дуже любить квіти.

Новий хазяїн допомагав у господі, долучався до праці на городі, саджав весною разом з господинею. Коли приїхав нещодавно на декілька днів у відпустку, то захоплено милувався і не міг надивитися на те, що повиростало за цей час. А ще йому дуже подобається, як за селом над лісом встає туман. Привчила Валентина свого співмешканця і до українських страв. Салом теж пригостила – сподобалося. Та й чи може хто встояти перед такими спокусами? З цікавістю спостерігав ланкієць і за її професійною справою: захоплювався нею на роботі, де у пані Валентини порядок і затишок. А ще дуже здивувався, як вправно надавала лікарську допомогу пацієнтам, не маючи при цьому особливих засобів. Звик до людей у селі, які, в свою чергу, відчули його щиру і добру вдачу. Особливо дітвора.

Своїми емоціями ділиться і жінка. Маючи поважний вік, трьох синів, онуків, вона не боїться змінювати життя, впустити у нього нову людину і нові почуття, адже уже 13 років, як одна. “Такого щастя ніколи не відчувала, не бачила такого особливого ставлення до жінки”, – зізнається моя співрозмовниця. Розповідає, як уважно ставиться до неї, в усьому допомагає. У його краю жінка так не працює, як у нас, він у шоці від такої її працьовитості. Цікавлюся, як сприйняла родина її вчинок, адже вже немолода, та і різниця у віці. Жінка усміхається і розповідає, що спочатку були здивовані, особливо молодший син не відразу зрозумів її. Проте коли познайомилися з Упулом, то все змінилося. І діти, і онуки прийняли щирого і доброго Упула. Старший син, що проживає у Києві, зустрічав нового друга матері у столиці на вокзалі, коли той їхав до неї. Знайшов спільну мову чоловік і з дорослими, і дітьми. В останній приїзд дітвора просто була в захваті від нього, коли він їй показував різноманітні вправи на перекладині, віджимання та прийоми боротьби. Цей останній вечір перед від’їздом жінка жартома називає його “пресконференцією” для дітей – дуже здивував і потішив усіх. На запитання, як у 53 роки він все це виконує, відповів : “Я військовий, і це все роблю у звичному для мене житті”.

Ще багато могла розповідати пані Валентина про своє нове життя, про плани на майбутнє, та в її очах поряд із радістю я помітила і тінь тривоги, адже дорога їй людина нещодавно знову поїхала на війну… Що його там чекає?… Вона просить допомоги у Господа… Хочеться вірити, що і її чекання зможуть наблизити таку бажану мить зустрічі і перемоги, ту мить, яка, можливо, стане початком нового етапу у їхньому житті в мирній Україні. Я щиро побажала їм швидкої зустрічі і щастя, адже, здається мені, нічого в житті не буває випадковим.

Оксана ДЕМЧЕНКО