Вдячність від 90-річної ювілярки

Галину Слинюк я пам’ятаю відтоді, як минулого року зі старостою Зінаїдою Боровець вперше провідувала людей похилого віку у Великояблунецькому старостинському окрузі. Цього разу нас було більше, бо про своїх підопічних не може забути і Юлія Суховецька, котра раніше була соціальною працівницею в Непізнаничах та Вірівці. Сьогодні через проблеми зі здоров’ям вона не може займатися цією справою, а більше охочих нема. Жінка просто вирішила присвятити ще один день життя, щоб поспілкуватися з тими, кому таке спілкування конче потрібне.

Так співпало, що завітали ми до Галини Степанівни напередодні її 90-річчя, яке припадає на 6 жовтня. На довгій життєвій дорозі ювілярка побачила багато, і не все було барвисте та запашне, не завжди було радісно та спокійно.

При згадці про ювілей довгожителька ніяково усміхається, але переводить розмову на іншу тему. «Хочу, щоб ти, дочко, висловила подяку моїй помічниці, односелиці Марії Ставській, бо відколи мене не відвідує Юля, без неї я б не справилася. Вона мені і купить, що потрібно, і принесе, а коли щось приготує собі, то обов’язково і мене пригостить. Напиши подяку в «Народну трибуну», – говорить вона, а мені приємно, бо вона пам’ятає про нас. Так, щира вдячність неоціненна.

Марія Ставська, остання 63-річна листоноша з Непізнаничів, добре знає людей та їхні потреби. Допомогти і підтримати ближнього – одне з її життєвих правил. Дякую пані Марії – від нашої ювілярки, від себе особисто та від усього люду, який розуміє важливість того, що робить одна жінка для іншої.

Отож, виконуючи покладену на мене місію, ще трішки додам про цю зустріч у Непізнаничах.

Галина Слинюк розповідає охоче і щиро, неначе дякуючи долі, про все пережите: про п’ятьох дітей – Володю, Толика, Леоніда (сьогодні вже у кращих світах), Миколу і Аллу, єдину дівчину серед хлопців; про сімох онуків і двох правнуків; про чоловіка, Миколу Давидовича Слинюка, орденоносця, котрий помер у 2019 році, за рік до 90-ліття; про важку роботу в колгоспі, коли по кілька карбованців відкладала, щоб придбати «обстановку» для будинку; про незрозумілі і досі розрахунки зарплатні – трудодні, трудодні, трудодні, а потім лише копійки; про примусове отоварювання на половину зарплатні; про те, як прийшли важкі 90-ті і як вони її здивували – різні гроші були, але дурніших, ніж відрізні купони, не бачила – сьогодні більшість молодого покоління навіть не знає, що воно таке.

Нарешті розмова доходить до головного – війни. Вона для неї не перша, але на цій воюють онуки, тому жінці сьогодні тривожніше і страшніше, ніж було тоді, коли була молода. Фото онуків у військових одностроях – на видному місці, хоч вона і так їх пам’ятає, бо рідні, бо молоді, бо повинні перемогти і жити далі.

Запитую, чи не проти, щоб для газети сфотографували. «Не проти. Лише приберіть мене в гарну хустку», – каже старенька. Ми прибрали. Хоч не хустка її прикрашає, а добрі очі та усмішка. Фотографую ще й рушник на стіні. Для мене він якийсь особливий – волошки на ньому, як символ молодості та простоти. Дай, Боже, аби та щирість і доброзичливість, що переповнюють Галину Степанівну, якнайдовше зберігалися в душі цієї маленької жінки, бо від спілкування з нею стає хороше і затишно.

Таїсія СОСНОВСЬКА