Чорнобиль очима ємільчинця: 40 років потому

До 40-ї річниці аварії на ЧАЕС у “Народній трибуні” було опубліковано фото ліквідаторів, серед яких і ємільчинець Василь Кот. Згодом він завітав до нашої редакції, щоб не лише згадати ту пам’ятну дату, а й розповісти,  як же ж проходили перші тижні служби поблизу Чорнобиля.

Він працював у Ємільчинській санітарно-епідеміологічній станції, тож уже мав розуміння, як працює дозиметр, та й, власне, що таке радіація. Після аварії, але коли ще про неї мовчали, – приходили на роботу люди, які приїхали з Прип’яті, щоб виміряти рівень радіації на собі. 

Як потрапив до Чорнобиля

«Третього травня було в мене чергування. Кожну годину ми вимірювали показники грунту, води і повітря й передавали ці дані на область. Ввечері того дня зателефонували мені з селищної ради і сказали, що викликають до військкомату з документами. Звідти дорога пролягала вже в Рихальське, Звягель, а завершальним етапом став Чижівський полігон, де вранці 4 травня нам видали військову форму та пояснили, хто і до якого підрозділу належить. Добирались до місця призначення хто як – половина своїм транспортом, а інші – потягом. На місці були вже ввечері: в лісі поставили палатку з гілля ялини, та й втомлені позасинали. А вранці побачили, що один товариш задрімав на ящиках біля палатки, певно, сил не вистачило всередину зайти, то він натягнув пілотку на ніс й солодко заснув.

Коли прибули на станцію «Вільча» – навколо самі цементовози, але з таким добротним цементом 900-ї марки, що як станеш десь в нього, то й відірватись не можна. Проте радіація там вже була велика. Їли ми на польовій кухні, підійшов, дали тобі порцію, і отак прямо на землі і їси, а біля тебе люди ходять,пилюку здіймають. Ні тобі лавок, ні столиків. От я сказав був, що, мовляв, як так – мало того, що радіація, так ще й пилюка здіймається додатково і тим маєш дихати. А десь за дві години мене викликав на розмову один лейтенант та й запитав,що це мене тут не влаштовує. Ну я йому й розповів те саме, що говорив, і додав, що розпад в організмі тих всіх речовин років з 100 займе. Ще й за освітою я – медпрацівник, тож знаю, що кажу. Послухав мене він, а вже до вечора в нас і столи, і лавочки були, а матеріали для них привезли, до речі, з Жужеля.

Як організували побут 

Недовго ми там побули, як перекинули нас полкомдо села Димарка. Стали в полі, розбили палатки. Знову-таки дали дошки й колоди, щоб на землі не спали. Температура там скакала то вниз, то вгору, а дощу не було, бо тільки хмара находила, її відразу літаками “розбивали”, щоб не було радіоактивних опадів. Влаштувались ми там добре: світло, баня, підвезення питної води, ще й різну автономку привозили (засоби гігієни, столові прибори, побутові дрібнички), та й таку, що вдома в дефіциті була (навіть леза японські). Ми ж палатки в два ряди поставили, футбольне поле й кінотеатрзробили, а на вихідні приїжджали до нас аматорські колективи з концертами. Мали навіть телевізори:чемпіонат світу з футболу дивились. А через те, що місцина в ямі була – брали по дві сосни, зв’язували їх і антену чіпляли, щоб можна було сигналзловити.  

Перші робочі завдання

Всі роботи були в 30-кілометровій зоні, а щоб туди заїхати, ми проїжджали пункт, де заміряють радіацію на техніці і перевіряли в нас перепустки в зону. Виїжджали на роботу вранці і працювали по 10 годин. Обід був на місці, а вечеря – в таборі.Техніки безперервний потік йшов тоді, до станції і назад. В селі було завдання на фермі паркани поприбирати й на купку скласти. А після нас вже пішла техніка, що копала котлован й згортала туди ґрунт. Поки вони працювали, ми пішли в саме село, а там безлюдно, страшно. Тільки колеги з Іванковаходили й приманку для тварин розкладали. А ми деяких до нашого табору позабирали, там в нас навіть телята ходили. Дехто цих тварин й додому потім з собою повіз. Їжі вистачало й харчування було прекрасне і те, що в дефіциті навіть було(масло, сметана, консерви). А за їдальнею вже буввеликий котлован – повний харчових відходів. З села сусіднього до нас приїжджали і брали худобіїжу. 

Загалом було нас в таборі два підрозділи: перший –Ємільчинський, а другий – Коростенський. От ввечері приїхали хлопці з першої роти, що на самій станції. Вони прибирали там відходи радіоактивні. По черзі вибігали, брали на лопату будь-який шматок і викидали в контейнер – всі по черзі цілий день. У батальйоні був один лікар з Житомира, що поїхав туди на день, йому записали 12 рентген, а в загальному до 25 допускали, далі заміна йшла. А його жінка була вагітною, однак якусь в неї патологію знайшли. Пішов він до старших, щоб до жінки попроситись з’їздити. Його не пустили, то він вирішив на другий день знову на зміну піти, отримав ще 12 рентген і вже змушені були йогозамінити. Однак помер він через 2,5 роки після того – онкологія. Нам замість нього іншого лікаря прислали, але той був халатним, його нічого не цікавило: по ліки – й ті не ходив. Люди восновному скаржились, що в горлі першіло іголовні болі були. Однак самих ліків було вдосталь, незважаючи на їх дефіцит вдома.

Далі почали пускати на пару днів додому, але часто й самоволка була. Перевірка проходила по прізвищах перекличкою, ну й було, що там той крикнув, там той, а хто ж всіх в обличчя там знатиме. Але як їхали вони додому, то назад з собою брали випити чогось, бо так то сухий закон був. Доїхати можна було без проблем. Патрулі не чіпали їх, бо боялись – казали, що ті радіоактивні».

Вікторія САУХ