Стежками Ємільчинщини. Сьогоднішнє “коріння” Вербів

Про це село я довідалась нещодавно. Його дивовижна назва і мить незручності від власного невігластва в географії району стали рушійною силою для ближчого знайомства. Правда, під час підготовки матеріалу мені “полегшає”: більшість із тих, до кого зверталась по темі, теж вперше чули, інші ж, окрім місця розташування населеного пункту, нічого й не знали.

…Бараші, Симони й ще з півдесятка кілометрів висипаним шляхом, що звивається поміж квітково-трав’янистих полів, ланів із зерновими та кукурудзою. Далі – через ліс і…

Виходжу з авто біля побитого іржею вказівника, на якому заледве вгадується вималюване чи не за царя Гороха те, що й змусило їхати: з подихом літньої прохолоди, русалчиного сміху, майже чаклунське – Верби. Назва перекреслена, наче село закінчилось, хоча це тепер єдиний в’їзд. Опісля зрозумію пророцтво знаку. Біля перекошеного стовпчика стоїть чорна, як сажа, кішка. Несподівано, але без поспіху, починає йти по дорозі, озираючись, ніби кличе за собою в рідну їй місцину, дату заселення якої й з вогнем, здається, не відшукати.

Лише відомо, що в 1885 році село Верби належало до Волинської губернії Житомирського повіту

Барашівської волості та нараховувало 28 дворів із 170 мешканцями. Сьогоднішні вербильчани, (за мовною вимогою, можливо, й не за правилами, проте деякі так себе називали), а їх на двох вулицях (Рудокопи і Сахалін) живе 17 осіб, знизують плечима про сиву давнину. Схиляються до думки, що мала батьківщина створилась у результаті зігнаних до купи хуторів на початку 20-х років ХХ століття. Хоча потім одна з моїх співбесідниць згадає мамину розповідь про діда, який “був кучером і все пана катав”. А це суперечить версії заснування села в післяреволюційний період, натомість підтверджує інформацію з ХІХ століття.

…Чорна вгодована киця привела нас до першої з краю хати, де посеред двору пищало трійко її крихітних кошенят, а “непроханих гостей” зустріла 80-річна Марія Кириченко з донькою, яка приїхала з Овруча маму навідати.

– Як живемо? Та добре. Нудитись ніколи, працюємо. Ні, не сумно й не лячно. Маємо мобільні телефони: кого треба – викличемо. Ліки від хвороб під рукою, а якось і симонівського фельдшера дочка привозила. Людина він хороша. Село наше дуже гарне, повітря чисте. Колись був колгосп, ферма, тракторний стан, контора, клуб, школа, лікарня, в якій і пологи приймали… Скоро все добіжить кінця. Я сюди заміж із Симонів прийшла, то в 56-у році у Вербах люду ого-го – 80 хат…
Що не спитаю – з посмішкою відповідає. Неймовірно привітна, відверта, оптимістична. Рідні на самоті бабуню надовго не лишають – є ж кому підставити берегині плече: дала життя п’ятьом дітям, має 13 онуків і 13 правнуків. До речі, на дитячий сміх була щедрою кожна оселя у Вербах: щонайменше п’ятеро, а то й по семеро, дев’ятеро чи одинадцятеро діточок!

На диво, село очевидних слідів занепаду не демонструє. Не шкіряться трухляві плоти з високих трав, не студять кров комини з “курганів” завалених будівель. Навпаки: біля дворів викошено, попід обжитих хат – квіточки, півні горлянки деруть… Оце вони та ще й вгодовані коти по дорозі неквапом замість людей ходять. Проте верб, яких, відповідно до назви, очікувала побачити неймовірну кількість, – хіба дві-три. На місцях хатнищ – без ліку яблунь, грушок, товстезних лип, беріз. Та й ліс вперто наступає.
Кажуть, ім’ям поселення зобов’язане заростям верболозу, який першопоселенці мусили викорчовувати, перш ніж розбудовуватись. Село за велелюддя було багатонаціональним, але з перевагою поляків. В місцині, що Ялинкою звуть, колись колгосп організували, саме там лише німці жили й працювали. У війну – хто куди. В роки сталінських репресій чимало вербильчан наклали головами після звинувачень в “антирадянській агітації”. Серед них тільки з прізвищем Валенкевич – п’ятеро.

В центрі Вербів – обеліск загиблим у Великій Вітчизняній. Охайний, білесенький від вапни, аж снігом іскрить! На противагу деяким подібним знаковим місцям за межами нашого райцентру, де така краса лишень до 9 Травня і на відсутність якої впродовж року нарікають на сторінках «НТ» ветерани, тут папірці від вітру хороводи не водять навіть у кінці червня! Цьому нам варто повчитись.

Далі напрошуюсь на гостини до колишнього бібліотекаря і завклубу – 80-літньої Антоніни Потажевської. В неї односельчанки сидять-гомонять в очікуванні підвозу хліба в крамницю (слава Богу, хоч вона є!), який доставляють двічі на тиждень. Говірливі гостинні пані, жартуючи, назвали “юною” наймолодшу жіночку в селі – 67 років, а найстаршій – за 90.

Так і живуть, як “в раю” (цит.): щоденна, попри вік, праця на землі та хатні клопоти. Тримають зв’язок із Березівською сільрадою, до якої село належить територіально. До лікаря в Симони – на конях, чи машину винаймуть. В будь-який час прийме: “грамотний, добрий, але шкода, що не має можливості сам приїздити, бо ж тут самі пенсіонери, уваги потребують”. Дітки навідують, турбуються. Вербівські газдині радіють стаду корів. По черзі випасають: їх аж чотири(!). Це вражає в самісіньке серце. Плакати чи сміятись: кругом воля, а вони корівок у “череду”, аби з останньої сили втримати ілюзію повноцінного і повносправжнього життя села… У вільний час на посиденьки: молодший до старшого, здоровіший до слабшого. Взимку засипле снігом – по три дні одне одного не бачать. Лосі на подвір’я заходять, дикі свині картоплю риють…

Відверто розповідають як діти воюють за переїзд батьків до них, а ці – в оборону. “Нізащо. Хіба лежачими, що не зможемо пручатись, заберуть! Тут наше життя. Як його перевезти?” І в сльози…

Ні, з них ніхто ні на що не жаліється, й саме від цього мене охоплював відчай. Це ж справді кінець світу, бо далі шляху нема нікуди: село Євгенівка щезло, дорога до Березівки канула в Літу. Сюди НІКОЛИ не їздить автобус і щоб побачити “материк” – треба замовити в Симонах таксі (на пенсію!) Це і стало єдиним проханням вербильчан до перших осіб району. “Нам частіше не треба – лише раз на місяць. Визначили б нам день, час, а ми б вже й розраховували. Хтось би, може, до нас, чи нам куди… Ми ж живі люди”. Ці жіночки, мабуть, і не знають, що прямий рейс Ємільчине – Симони також “дав дуба”. Бо ж “ринок” у нас, ще – економічна скрута, де людські потреби – другорядне, тендер – понад усе, в якому жодний учасник не пропонує себе на маршрут, що геть не нагадує напрямок в омріяний Євросоюз! Ех!..
Покидала я село пригніченою: ніби все добре, “живуть, хліб жують”, проте це нагадувало відвідини невиліковно хворого. Адже “коріння” сьогоднішніх Вербів тримають своїм життям неповних два десятки пенсіонерів. Підуть вони, і щезне з ужитку власна назва населеного пункту з подихом літньої прохолоди, русалчиного сміху, майже чаклунська…

Таких сіл по країні – тисячі. Шкода.
Фото та репортаж В. РОМАНЧУК
Післямова. Щиро дякую за надання інформації з питань, що виникали при створенні матеріалу: Березівському сільському голові Катерині Денисюк, Барашівському сільському голові Євдокії Юзько, фельдшеру Симонівської амбулаторії Сергію Майдановичу, головлікарю Ємільчинської ЦРЛ Юрію Довгополому, керівнику Ємільчинського АТП 11852 Петру Сапачуку, корінній вербильчанці, що нині мешкає в Ємільчиному, – Валентині Шомко.

“НТ” № 31, 2014  рік.