Cлідами ОУН УПА із Романом Ревчуком

Ось, що розповідає про перебування українських повстанців у Симонах місцевий мешканець Пилипчук Микола Олексійович (1933 р. н.):

 

“Добірна кіннота УПА прибула до Симонів з боку Андрієвичів, Брідка. ОУНівці роздавали місцевим жителям друковані газети, листівки. Затримавшись у селі на один день, військо рушило у напрямку Барашів, де весь наступний день лунали відголоски бою”. 

 

Прокинувшись на світанку, Микола Олексійович побачив у подвір’ї багато військовиків УПА, а також трофейну німецьку аптеку, захоплену у Барашах. У бою загинуло троє бійців: “офіцер” (як говорили у селі) та двоє рядових стрільців. Тіло “офіцера” розмістили у будинку Лєщенка Нестора, який жив під горою, обраною місцем поховання (нині про дім нагадує лише криниця, яка збереглася на хатнищі), а двох інших стрільців – у хаті Колесника Потапа. Для виготовлення труни “офіцерові” взяли вже готові дошки у Сороки Пріськи, яка жила посусідству. 

 

У неї ж обміняли коня, залишивши свого підстреленого, який потім, щоправда, виходився і непогано зарекомендував себе. На горі викопали три ями, які були неглибокими, позаяк кам’яниста порода не дозволяла заглибитись. Хоронили з військовими почестями. Відбувся мітинг, на якому говорили, що “офіцер” був дуже освіченою людиною: знав іноземні мови, лікарську справу (з березня 1943 р. Негус був призначений політвиховником сотні УПА, а отже, безумовно, мав освіту). 

 

На мітингу виступив і місцевий житель, який на той час був у лавах УПА, Цуман Володимир Юхимович (потім мешкав у Тернопільській області, приїздив до Симонів). Поставили три хрести. “Офіцера” похоронили посередині, а стрільців – обабіч. Через два дні військо рушило у зворотному напрямку в сторону Андрієвичів, Брідка.

 

Невдовзі хтось повитягував хрести. Про це пише колишній мешканець Барашів Володимир Кириленко у своїй роботі “У каждого была своя война” (Самара – 2008) “Наступного дня німці з’явилися у Симонах, осквернили могили, і, запідозривши симонівців у сприянні УПА, спалили близько десяти хат”.

 

Однак про спалені хати у Симонах не пам’ятають. Замість сплюндрованих хрестів поставили нові – березові, необкоровані, котрі височіли на горі тривалий час. 

 

Днів через десять у село нагрянули партизани, які знущалися над Лєщенком Нестором: били шомполами, поставивши ствол кулемета дідові на плече, стріляли у хаті. “Зачєм Бандеру пустіл к сєбє в дом?!” – допитувались у старого, який після того трохи оглух. У 50-х роках працівники КДБ знову допитували діда Нестора, а також батька Миколи Олексійовича, цікавлячись насамперед тим, хто виступав на траурному мітингу.

 

Заїка Ганна Савівна (1920 р. н.) пам’ятає лише те, що “УПА нічого поганого не робили у Симонах. На горі проводили збори”.

 

 

Чи потрібно міфологізувати своїх героїв, тих кому ти симпатизуєш? Історія свідчить, що всі радянські ідоли з тріском звалилися із п’єдесталів, споруджених своїми прихильниками. Чи варто повторювати їхню помилку?

 

Неоднозначним залишається ставлення жителів Барашів і навколишніх сіл до діяльності українських повстанців.

 

 Слово “бандерівець” не вживалося у Барашах до цього бою. Залишаючи село, повстанці спалили лікарню, споруду, де донедавна знаходився Будинок піонерів, а під час окупації – пункт збору зерна для відправки у Німеччину. Зерно ж роздали людям, проте брали збіжжя неохоче, з острахом.

 

Ходили чутки, буцімто, у Вербах вони зарубали дружину Поплавського, яка до війни працювала у райкомі комсомолу, і її дітей. У Неділищі – вбили партизанського комісара Ревчука Михайла. Однак очевидців цих подій знайти не вдалося. Багато ж робилося “під маркою” бандерівців. Якось з боку лісу до оселі Шевчуків підійшли п’ятеро незнайомців у різній формі, з різною зброєю: німецький Шмайссер, ППШ (березівські дітлахи уміли безпомилково визначати марку зброї). “Ви за кого: за Сталіна чи за Гітлера?” “Я – людина проста. Майструю вози, інші столярні вироби, а у політику не влізаю”, – дипломатично одказав батько. Через місяць начальник поліції Лємке розповів, що то були “наші хлопці” провокатори, які маскувалися під бандерівців. “Правильно відповіли, Шевчук” – додав німець.

 

Фактом є те, що бійці УПА – ОУН дійсно знищували колгоспні споруди, вважаючи, що масове вивезення збіжжя з України стало можливим завдяки організації колгоспної системи у селі, адже за 40 км від Новограда-Волинського, у Корці Рівненської області (який тоді входив до складу Польщі), про Голодомор 1932-33 років тільки чули.

 

 

Обидва діди Л. Г. Шевчука (див. попереднє число НТ, – ред.) загинули від голоду у 1932-33 роках. Шевчук Харитон Іванович, хоча і мав лише 3 десятини землі і 12 дітей казав: “У землю піду, а у колгосп не піду”. І пішов, дотримавши слова, у 1932 році. Інший дід, по лінії матері, якось під час голодомору попрямував до Неділища, де знесилений і помер.

Поширеним явищем тоді був канібалізм – людоїдство.

 

Продавали холодець, у якому часто знаходили людські пальці. У напрямку Бобриці, де нині асфальтоване шосе, проживало сімейство Царуків, про яке ходили чутки, що людське м’ясо стало для них регулярною їжею. Троє – четверо дорослих хлопців Царуків жахали мало не все село. В ті місця боялися ходити. Дійти до соснини, що на околиці села, увечері живим – вважалося подвигом.

 

 

Обоз ковпаківців розпочав рух через Березівку близько 3-ї години ночі і тривав до 3-ї години дня. Їхали підводами з Новосілки в напрямку Киянки, Бобриці. На возах везли багато жінок, свиней. У місцевих жителів одбирали кращих коней, залишаючи натомість підбитих, які вже не могли ходити. Встановили на горах у Березівці 4 кулемети. Підпалили хату старости Дальманна. Поранили місцеву жінку: “сліпа” куля, потрапивши до рота, прострілила язика.

 

 

Поблизу с. Мирного (нині Червоноармійський район) базувався “отряд Калюжного”. Якось уночі до хати увірвалися озброєні незнайомці, наказали батькові і сусідові запрягати коней і їхати з ними. Батько попросив: “Хай хлопець зо мною їде…”, сподіваючись, на милосердя до дитини. “Пускай єдєт”, – одказали непрохані гості. Приїхали у Крем’янку. Хвилин через 20 привели здоровенного бичка, прив’язали до воза, звеліли їхати у Киянку. 

 

Зупинилися в останній хаті зліва від дороги, де зараз – колишній колгоспний садок. Решту ночі наказали сидіти у хаті, дали чаю для зігріву, оскільки зимової ночі усі добряче замерзли. Перед світанком сказали: “Можетє бить свободни”, – і відпустили. Іншого разу, коли батька забрали вночі – був відсутній вдома два дні – робили сани для кулеметів біля Старого Лісництва. Такі одвідини траплялися мало не щодня чи щоночі.

 

Якось до хати прийшли озброєні люди у радянській формі. 

 

Батько, який пригощав сусіда, запросив прибульців до столу. Чоловіки присівши, випили, закусили, а от жінка Поля, яка з ними влаштувала ревізію вбогого на той час гардеробу, конфіскувала батьків костюм, хустки, інший одяг. Ніякі умовляння про повернення речей не допомогли. “Зачєм ім ета одєжда? Оні сідят дома, а я – воюю”, – відповіла партизанка. Кажуть, що потім цю Полю десь під Ганнополем розстріляли ковпаківці за мародерство, яке у той час процвітало.

 

 

За два тижні до визволення, граючись на горищі діти побачили пару вершників, котрі дивилися у бінокль у напрямку хати. “Кто там на чєрдаку єсть?”, – запитали у батька кіннотники. “Та то діти граються”, – одказав батько. Перевіривши, сказали: “Через нєдєлю здєсь будєт Сталін”. Так і сталося. Першим воєнкомом став старший лейтенант Лісіцин. Перший призов припав якраз на Різдво. Безвусу молодь ненавчену, необмундировану, абияк озброєну кинули на передову. Майже всі вони одразу і загинули: під Коростенем, Дубно. Батько, у якого, була “бронь” від призову, організовував роботу майстерні райпобуткомбінату: виготовляли вози для армії – усі дерев’яні роботи виконувалися у Барашах, а залізна оковка – у Черняхові. Місячна норма – 24 вози.

 

 

Березівські хлопчаки дуже добре знали навколишні поховання: німецька то могила чи радянська. Радянські захоронення глибиною були ледве вище колін, німецькі – трохи вище грудей. Своїх загиблих радянські солдати покривали шинеллю, німці – загортали у рудий, схожий на колишній поштовий папір. Окрім того, у могилу німці обов’язково клали гвинтівку. Партизани ж, довідавшись про це, могили розкопували, а гвинтівки забирали. Німецькі військові поховання й нині недоглянуті.

 

На місці, де знаходяться останки близько 12 німецьких солдат, вздовж старої німецької дороги Бараші-Новосілка (колишні назви Нойесдорф, перекручено – Найдорф, Тумердрачки) нині дубове насадження. Ще дві німецькі могили – метрів за 150 від Березівки, ліворуч від дороги, у напрямку Старого Лісництва.

 

 Численні бесіди, пошуки, польові дослідження не дозволяють стовідсотково встановити місцезнаходження могили героя нашої оповіді.

 

Очевидно, що “сотник” із Березівки і “офіцер” із Симонів є однією особою – бійці перебували у сумніві щодо визначення місця поховання. Найімовірніше, саме у Симонах, у віці 25 років, знайшов свій останній прихисток легендарний курінний УПА Негус, Олеськів Сергій, із своїми бойовими побратимами, позаяк ніхто з мешканців Неділищ не зміг підтвердити спогадів Максима Скорупського (Макса) про похорон полеглих бійців у Неділищі, а така подія навряд чи змогла б лишитися непомітною, забутою, якщо, звичайно, поховання не здійснювалося таємно.

 

Симонівці розповідають, що понад 10 років тому, до цієї могили приїхали колишні воїни ОУН-УПА вшанувати пам’ять полеглих товаришів по зброї. Такі відвідини щорічними восени, напевне, у річницю бою за Бараші. Останніми ж роками до могили ніхто не приїздить. Металева табличка з написом, який вже не можна прочитати, вкрилася іржею… Мимоволі згадуються Шевченкові слова:

 

 

І хоча нині, на жаль, за свідомістю ми ще – напівколонія (добра половина люду плаче за рабством), одне зрозуміло напевно – час вшанування СВОЇХ Героїв, про яких говорив виступаючий на мітингу пам’яті Негуса у жовтні 1943 року, вже настав!

 

 

Боївки – охрони УПА функціонували на території Барашівського району до 1955 року. Як стало відомо, криївка ОУН-УПА на чолі з сотником Романом існувала за селом Сушки, неподалік дороги на Новину, біля кладовища. Після того, як їх зрадили, було прийнято останній бій, у якому загинув і міліціонер. Але про це вже у наступному дослідженні…