Зріє талант молодої художниці Ємільчинщини


Цікава передісторія.
Літня жінка, яка мешкає в Ємільчиному вже понад шістдесят років, а народилась і виросла на Київщині, багатьом відома як відповідальна працівниця однієї з державних установ, справжня берегиня сімейного вогнища, зразкова мати і бабуся, старанна господиня, до того ж і неабияка квітникарка. Любить порядок в усьому, має добре серце і завидну скромність.
Все це між іншим.

Основна ж суть, що зумовила порушити тему публікації, ніби звичайна випадковість, хоча й не зовсім. Бо трапитись це могло будь-коли. А якщо конкретніше, то жінка отримала лист зі своєї малої батьківщини, в якому додано ксерокопію світлини трьох школярок-семикласниць 1953-го року. Подружка в листі повідомляла, що це, мовляв, тобі на згадку. Дійсно, згадана літня жінка такої фотокартки не мала: її численна родина жила бідно, навіть викупити фото не було за що.
Нещодавно один із синів, що прибув до матері у відпустку, побачив це фото і його зацікавив вигляд матері, коли та була школяркою. А тут ще й трапилось надибати оголошення, в якому невідома художниця пропонує за помірну плату відтворити з будь-якого фото окремий портрет, збільшивши його до розміру за бажанням замовника.
Син зустрівся з художницею, запропонував знімок. Думав, відмовиться, адже не зовсім виразне обличчя було на ксерокопії. Та молода художниця, що прийшла на зустріч, погодилась. Вже за тиждень по тому принесла жінці старанно заправлений в рамку і виконаний на білому ватмані портрет, намальований пастелями (існує такий вид живопису). На олійні фарби поки що грошей не зібрала, зізналась малярка при зустрічі з автором цього матеріалу.
Тоді й подумалось: чому часто трапляється так, що по-справжньому талановиті молоді люди уповні проявляють свої здібності лише завдяки долі, яка зводить їх з якимось меценатом, знавцем певної професії, чуйною людиною тощо. А поки що редакція “Народної трибуни” бере на себе певну турботу про молоду обдаровану людину та сподівається, що і серед наших читачів знайдуться такі, кому не байдужою стане молода художниця. Мається на увазі, перш за все, заклади, пов’язані з навчанням і вихованням дітей – школи, дитячі садочки, будинки дитячої творчості.
Відомо ж, що вибір професії починається з дитинства. Як і сталось із юною Ліаною. Таке ім’я художниці. При зустрічі з нею в редакції газети ось що вона розповіла.
Народилася в Бердичівському районі. Вчилась у місцевій школі. Поступила в Коростишівське педучилище. Саме там і підійшов до її парти один з викладачів, по-батьківськи погладив по голівці і сказав: “Молодець, малюй далі”, звернувши увагу на виконаний нею малюнок простим олівцем у зошиті. А потім додав: “Закінчиш училище, обов’язково вчись на художника. В тебе є для цього здібності.” Я й подумала: “А чому б і не повчитися! Мені так хотілось малювати”. Так і сталось. Ліана Сич стає студенткою філологічного факультету Одеського педуніверситету. Паралельно з опануванням англійської мови здобуває основи образотворчого мистецтва. Особливо вдало виходили портрети однокурсників і знайомих, виконані на папері пастелями (такі кольорові олівці).
Та завершити навчання через сімейні обставини не вдалося. На четвертому курсі вийшла заміж за сирійця, пішла в декретну відпустку, а згодом народила хлопчика. Невдовзі і його братик з’явився. Чоловік заходився їхати на батьківщину. А там життя ставало небезпечним: війна, розруха, міжнаціональні конфлікти. Мусила повернутись додому. Чоловік з дітьми залишився в Сирії. Батьки Ліани також розійшлись. Мати переїхала в с. Степанівку Ємільчинського району до родичів. Що ж робити? Довелось шукати роботу.
Спочатку дізналась, що є місце викладача англійської мови у Сербо-Слобідській дев’ятирічці. Люб’язно прийняли, та згодом – якась перевірка, і запропонували звільнитись. Недоучка ж, нема диплома. Подібне повторилося і в одному із сусідніх сіл. Почала виконувати малюнки на замовлення. Ось так і до цього часу…
Не випадково згадано на початку літню жінку. Їй також у юні та молоді роки довелось поневірятись. Щоправда, з інших причин. Батько прийшов з війни одноруким інвалідом. Мати в ранньому віці померла. Одначе історії обох жінок схожі, хоча б проявленими ними наполегливістю і стараннями, не втраченому почуттю любові обох до прекрасного, до життя і всього, що оточує доброго і дбайливого.
Володимир ЯЦЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *