Поліський козак із Донеччини

Вони познайомились у Києві. Після народження донечки Даринки молода родина переїхала на малу батьківщину дружини Юлії. Відтак, житель містечка Селідове на Донеччині, колишній шахтар Олександр Мікешин, а для друзів – Елвіс (через схожість із виконавцем рок-н-ролу і талант до музики), став мешканцем нашої Миколаївки. З певного часу він – зірка YouTube, проте не завдяки вокалу, як у його американського прототипа, а через відверті інтерв’ю для ЗМІ, за що сепаратисти оцінили голову, як вони кажуть, “співучого нацика” в 20 тисяч доларів.
…За день до кінця першої за час участі в АТО відпустки “дорогого” в усіх сенсах поліщука-донеччанина, “НТ” пощастило з ним поспілкуватися. Отже, заступник командира взводу 2-го оперативного батальйону спецпризначення Національної гвардії України, бійці якого встановили синьо-жовтий прапор на будівлі адміністрації звільненого від бойовиків Слов’янська, рядовий Олександр Мікешин (Елвіс) – про фактичну війну в країні крізь призму власної душі і розуміння.

 – Сашку, як себе позиціонуєте – звідки ви?

– Хто б не спитав, кажу: я – житомирський із Донбасу.

– Останні роки ви не жили на Сході. Врешті повернулись на землю, що виростила, з війною, хоча і в армії ніколи не служили. Перепрошую, це часом не від нудьги в тихій Миколаївці?
– Точно ні. Я усвідомлюю, що роблю: мій Донбас – невід’ємна частина України. Мені соромно за людей, які зайняли путінську позицію, знаючи, що наш регіон дотаційний і без Києва – нікуди. Хоча зрозуміти земляків можна: вони вибирали Януковича, вірили йому. І раптом – Майдан, розмови про звірства Правого сектора, що згодом рушить на Схід, мовне питання. Був би там я на той час, можливо, теж заплутався і опинився б у ДНР. А так, бачив безпідставність страшилок щодо розгулу бандерівців, фашистів. В армії справді не був, проте досить непогану підготовку мав – я ж з Донбасу! Пішов на війну добровольцем, як, до речі, всі в нашому батальйоні. Таке рішення з’явилось не відразу – все-таки молода дружина, донечка. Родичі більш-менш сприйняли мою позицію, а донецькі друзі, знайомі затаврували зрадником…Але ж це моя земля і хто, крім мене, повинен її захищати?

– Спецпризначенці – каста особливих як у площині вмінь, так і завдань. А забезпечення для них?
– По суті, ніякого. В травні, коли нас відправляли в пекло – Билбасовку під Слов’янськом, – видали на 27 осіб 10 кг солі, по мішку картоплі й крупи і чотири банки згущенки. Цього вистачило на два дні… Потім, щоб дістати хоча б… воду, проводили спецоперації. Форму отримали “парадну”, яка тліла навіть від гарячого цигаркового попелу, каски 60-х років та на всіх – чотири бронежилети. Труднощі минули з появою волонтерів. Зараз є все: харчі, британська форма – найкраща для бойових дій. Бронежилети і решта – трофейне, від “сепаратів”.

– Чому при таких відданих синах держави, як ви, АТО стала війною?
– Це – політика. До певного часу ми (Україна) звіряли кожний свій крок із думкою про нас Заходу, адже шукали підтримки, допомоги. Поки діждались – такі-сякі свої блокпости із мішків та повалених дерев “сепарати” замінили на бетоновані бункери, доти. Тепер набагато важче їх вибити.

– Як це – переламати себе, аби стрілити в людину, враховуючи, що наше покоління виросло і жило в мирі?
– Зрозумійте: на час бою все в тобі націлено на самозахист і захист брата поруч. Від цього – відчуття: робота. Ми не в людей стріляємо, ми гасимо вогневу точку ворога, який хоче нашої смерті і ховається, зазвичай, “в зеленці”, не ближче 300 метрів до нас.

– Недолуго й жорстоко, проте: що відчуваєш, втрачаючи?
– Із тих 27 гвардійців, з якими я долучився до батальйону, лишилось 14. …Тепер вже навіть не біль – порожнечу. В собі і навколо… Як інакше, коли сидиш із НИМ, розмовляєш. Несподівано починається обстріл. Хапаємо автомати: ти в одну сторону, він – рвучко в окоп і встигає в стрибку посміхнутись. Вмить – міна. Не поруч, не в окоп – прямісінько в нього. Розриває, летять шматки… А в очах – його остання посмішка. Тоді, як у кіно: в голові туман, не бачиш, куди стріляєш. Робиш це, не ховаючись, стоячи… Проте мусиш брати себе в руки, “працювати” далі, аби ВСЕ не даремно.

– Вибачте, Сашо, але позаочі кажуть, що у вас, бійців АТО, вже “зрушена” психіка.
– Війна, смерть змінюють людину. Скажу про себе: став мовчазним, відлюдькуватим. З’явилось чітке розуміння важливого і дріб’язкового…

– А що важливе?
– Життя, коли просто дихаєш, йдеш, не пригинаючись від куль, всміхаєшся брату не тільки перед, а й після бою… Я бачив автобус, повнісінький розстріляних жінок і дітей, бачив матір, що тягла на собі дитину з відірваними ногами… І після цього справжні мужчини сміють тікати від мобілізації, боячись за своє життя? Від долі ж, хлопці, не втечеш… Якщо не зупинимо “сепаратів”, рано чи пізно вони прийдуть і сюди…

– Елвісе, війна скоро скінчиться?

– Так. Поза кращу оснащеність бойовиків, у них яка мета: дожити до вечора і отримати платню. А ми – захисники своєї Батьківщини – любимо її і свої родини. Перемога, однозначно, за нами.

В. РОМАНЧУК, “НТ” № 34
Післямова. У відпустку Саша привіз зі Сходу національний прапор і закріпив його на телевізійній антені. …До Господа ближче, аби зглянувся над Україною, мамою, яка вже місяць мешкає в Миколаївці (переселенка з містечка Українська), і його родиною, що так жагуче чекає повернення тата, чоловіка.