Мученики

Бозю! Що там у тебе в руці?! Дай мені, Бозю, хоч соломинку…
Щоб не втонути в Голодній Ріці. Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка…
Тато і мама – холодні мерці. Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!
Холодно, Бозю. Сніг дуже білий. Бозю! Що там у тебе в руці?…
А. Листопад

“Біла молитва братика”

…Нема зерна – повигрібали кати, нема круп, картоплі… Змовкли села – як і не було собак, котів, пташок…
Найбільше пішло з життя в муках голоду на території Усолусівської сільської ради – 229 жителів, Великояблунецька громада втратила 75 душ, Бобрицька – 56, Барашівська – 37… Смерть не оминула жодне село.

Сьогодні зі зрозумілих причин живих свідків тих подій, що могли б розповісти не спогади батьків, а власні, залишилось мало. Одна з них – Олександра Петрівна Філоненко, 1923 року народження (с. Кам’яногірка). Пряму мову очевидиці Голодомору свідомо лишаю без будь-якого редагування, бо ж не відчуваю аж стільки сміливості бодай якось торкатись цього болю.

– Бабуню, Ви пам’ятаєте Голодомор?

– Ой Бо-! Четверо нас дочок було в батьків. Усі худющиє – світились, в полатаному… В першу голодну зиму хто вспів із осені сховать каплю картошки – закопать у глибоку яму, то людина подкоп туди робила, і з того крохмалю, що робиться в мерзлій картоплі варили галушки, пекли млинчики. По весні легше було: нас багато дітей по селу матерки випровожали рвать головки клєверу. А власть запрещала. То ми боялись, ховались, але наривали той цвіт. Матерки в печі його сушили, товкли в ступі, просівали і такіє пекли коржі. А то жолудів назбираємо – ох їх і вродило тоді. Так само треба було насушить, намолоть у жорнах – і тоже коржики пекли. А він такий твердючий, горкий… Ой, Боже, Боже… Думки у всіх були одниє – наїстися! Мама дасть оце по коржу, а як осталось, то й сховає – нехай, дітки, на завтре буде. Воно таке недобре, в душу не лізе, але хай на завтре! Моя мама, як уже йде на село, то підпереже фартушка, вкладе туди коржа (а чутка якось по селу завсігда розходилась, мовляв, та чи та коржі чи млинець пекла). Іде мама, то вже хто й стоїть, тягне руку, мол, дай. Господи-Господи!

Скільки разів їли? Шо там було їсти! Коли раз, коли й не разу (плаче). Була в нас коровка – вона й спасала. Мама надоїть трошки молочка, розбавить наполовину з водичкою, півстаканчика наллє і всьо. Весь час у мами їсти просили: тягаємо єї за сподницу – мамо, мамо їсти, а мама в плач – де я вам возьму? Потерпіть, дітки, до вечора, може буде з чого спекти якого коржа. А ще в лісі було таке зіллє – свитка, гороб’ячий щавель. От його покришать, селітрою присолять да й такий борщ. Да, солить брали селітру (було в колгоспі, в голодовку на полі ніхто не розсівав). Намочать її водою, потім на деко в піч. Водичка випарується, а тей біленький порошок – то вже була така соль. Горка, але шо хуже – отруйна. Люди присолювали коржі, травилися, пухли, крепко багато вмирали.

В нас, хай Бог боронить, людей не їли, але казали, що в Нараївці мати зарізала найменшого, шоб остальних дітей нагодувать.

Помню, у нас в селі двоє мертвиє лежали під плотом – животи здоровиє, ноги попухли, аж шкура потріскала. Понаїдались люпину, а він труйний крепко. Його й одварювали-переварювали, але всьоравно травились і мерли.

Неподалік нас біля своєї хати хазяї зловили хлопчика, шо викопав пару кущів їхньої бульби. Воно ж бідне їсти хотіло, його ж мучив тей голод. То його зловили і яєчка одрізали (у тих людей і своїх дітей купа була).

Я ж як їсти хотіла, аж тіло трусилось і всередині так аж заходилось. Шось так як крепко боліло. Одне тіко на умі було – хоч би кришеничок хліба! То вже не видержу, да кричу: “Мамо, як я їсти хочу!” “Дочечко, де я тобі шо возьму!”

Ох, заре так на пам’ять понаходило геть усе. Тако як подумаю – невже його мона було таке пережить?.. (плаче)
В. РОМАНЧУК,

“НТ” №49

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *