Війна ламає життя дітей

Україна не встигла повністю оговтатися від Другої світової війни, як на її землі знову прийшла біда. Війна на Сході, змінила життя і майбутнє всієї країни. Особливо постраждали невинні діти, чиї долі вона так нещадно зруйнувала. 

Саме діти війни все життя живуть і житимуть із страхом і болем у серці та жахливими спогадами. Так, як це сталось із Дідусом Миколою Андрійовичем. Він дитина Другої світової війни. Його згадки дитинства страшніші, ніж собі можна уявити. Народився Микола Андрійович на Ольховій в сім’ї лісника Андрія та Ганни Дідусів. Мав двох старших братів і сестру. На жаль, війна назавжди забрала батька, якого стратили нацисти як партизана. А брат Григорій з сестрою Катериною пішли в партизани. Від початку війни в страху, що прийдуть загарбники, жила й мати із двома меншими синами. Так і сталось. 

Восьмого лютого 1943 року група партизан пересувалась вночі, а вдень зупинилась в будинку лісництва біля села Королівка – дім Миколи Андрійовича. Але зрадник сповістив про це фашистів. Німці хотіли застати партизан зненацька. Пильність вартового не дала це зробити.

Зав’язався бій, і мати з дітьми змушена була втікати. В той день загарбники спалили дім, тому мати і діти пішли шукати прихисток. Оббігла півсела, та на щастя, знайшлася одна людина, Василь Штиль, який прихистив їх. Через день мати з дітьми подалася в Янче-Рудню до родичів. Тож наступного дня, коли приїхали німці, їх не застали. Розлючені, спалили дві сім’ї в селі Либідь. Можна сказати, Миколку уже з сім’єю врятував один день. Вже потім після частих переїздів вони опинився на Перехресті, де і прожили аж до 1944.

Перехрестя – станція яка знаходилася в лісі. Туди нацисти заїжджали рідко. Але якось заглянули, коли Миколка залишився удома сам. Він, не розгубившись, закрив двері і сховався між ліжком та столом. Двом фашистам вдалось зайти в кімнату, але побачивши хлопчика, взяли лиш 2 хлібини і пішли. Третій, коли вбіг, лише кричав на закляклого від переляку Миколу.

Іншим разом, рано вранці, коли німці наглянули, мати ухопила сонного сина і заховалась з ним на весь день в хащах. Більше так жителів станції фашисти не заставали, бо всі встигали втекти. Але якось, пізньої осені, довелось переховуватись вночі у лісі.

Коли почалися морози, партизанські сім’ї перебували в куренях, на базі партизанського загону. А повернулися на Перехрестя аж коли випав сніг. І досі Микола Андрійович жалкує, що через ангіну, так і не побачив партизанського життя. Та вже і на Перехресті в нього було не мало цікавих подій. Саме там, у Миколи Андрійовича з’явився хороший друг Володя. Пам’ятає, як боляче йому було бачити радість друга, що його батько повернувся живим. …Знайшовся і Миколин батько.
Його тіло виявили на місці розстрілу між Ємільчиним і Руденькою. Свого чоловіка впізнала мати по тій сорочці, яку йому вишивала. Аж запаморочилось в голові Миколки, коли діставали з ями тіло батька. Стало погано, тому він виліз на віз і ліг біля домовини, відчуваючи в душі невгамовний біль. Що було далі – стерлось з пам’яті.

Вже багато років минуло, але згадки про ці події і до цих пір ятрять душу. Микола Андрійович один із багатьох дітей, які пережили лихоліття війни. Війна поламала їхні долі, й за мить вони подорослішали. Тому й не можна допускати, щоб маленькі українці пережили все те, що вже зазнали наші предки за часи Другої світової.
Катерина ТРОХИМЧУК,
учениця 11 класу, с. Куліші

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *