Олександр Михельсон: “Не може й не повинно бути “провини українців” перед євреями – як і навпаки”

Ємільчине

Єврейське минуле – це частина історії Ємільчинщини. Старожили та краєзнавці розповідають, що в райцентрі понад річкою розкинувся квартал єврейських крамничок. Представники цього етносу займалися різноманітними ремеслами – шили одяг, латали взуття. А там, де сьогодні Будинок культури – діяла синагога, житла ж розташовувалися досить компактно в центрі селища.
Тож і не дивно, що, розмірковуючи про проблеми Голокосту, у своєму блозі (на сайті censor.net.ua) наш земляк, журналіст Олександр Михельсон згадує Ємільчинський район. Далі – його
розповідь.

Тож і не дивно, що розповідаючи про проблеми Голокосту, у своєму блозі наш земляк, журналіст Олександр Михельсон згадує наш район, зокрема зазначає: “Нещодавно Україна вшанувала пам’ять жертв Бабиного Яру. Євреї вважають це, в першу чергу, своєю трагедією. Є й опоненти такої думки, які спираються на те, що в Бабиному Яру вбивали багатьох – у тому числі й українських націоналістів…

 Та, в будь-якому разі, такі дати – не привід “мірятися” числами. У попередньому пості я покритикував заяви ізраїльського президента про нібито провину українців (як таких) у тодішньому винищенні євреїв (як таких). Але ніхто при здоровому глузді не заперечуватиме Голокосту – як і Голодомору.

 А трагедія українських євреїв під час нацистської окупації – питома частина Голокосту. Й відбувалась вона далеко не лише в Бабиному Яру.

Мій дідусь, стовідсотковий українець Микола Васильович Солоп, 1930 року народження, на моє прохання чимало розповідав мені про часи окупації. Він був очевидцем. Надто юним, авжеж – але пізніше став учителем історії, тож двічі знає, що каже.
Він розповідав мені, як, іще до війни, дітьми, вони колядували та щедрували, й разом із ними, хрещеними та нехрещеними, колядували їхні однолітки із єврейських родин. Таких же незаможних, як і дідова родина. І, ні, це не був якийсь хитрий “бізнес”. Бо коли хтось із дітей-українців забігав у гості до приятеля з єврейської родини, їх завжди там вітали й пригощали, чим могли. А могли, як каже дід, небагато чим. І українці, і євреї в більшості своїй були однаково бідні тоді, в тридцятих, на Поліссі.

“До євреїв завжди в нас було хороше, нормальне ставлення, – розповідає дідусь у моїх записах. – Але німці зразу зібрали всіх євреїв, хто не встиг повтікати, і вони збирали хміль. Ми теж збирали. Там і приятелі мої були, хлопці по 13 – 14 років. Але нам за це давали сіль. Це цінність була… Нам давали сіль, а їх (євреїв – О. М.) усіх потім повбивали, і ми не знали нічого. Чоловік до ста їх було”.

Отак просто.

Авжеж, підліткам ніхто нічого не казав. Разом із тим, були дорослі, котрі знали. Як дідусь дослідив уже дорослим, в нашому Ємільчинському районі було до 150 чоловік поліцаїв.

Але і тут не все просто. “То в основному були ті, кого німці з радянської тюрми випустили, – пояснював дід. – Але в сорок другому році більшість пішла в партизани. Навіть зі зброєю. Як вони побачили, що німці ще гірше радянської влади – то втікати стали масово”.

У моїх записах не збереглась дослівна оповідь дідуся про юнака на прізвище Жабровець – попри поширене у наших краях неначе слов’янське прізвище, таки єврея. Але є короткий конспект. Жабровець мав років 15 і добре вчився в школі – зокрема, добре знав німецьку, яку тоді вивчали чи не в кожній школі СРСР. Німці взяли його до комендатури, в перекладачі. Він не міг не погодитись. По-перше, боявся, а по-друге, треба було чимось годувати маму й братів/сестер за відсутності батька.

Й ніхто з місцевих його не виказав. Зате пізніше, після повернення радянської влади, ледь не посадили за співпрацю з окупантами. Врятували юний вік, та те, що в допитах він участі не брав – тільки у мирному спілкуванні окупантів з населенням…
Тут можна було б розказати ще кілька історій, навіть не про війну. Скажімо, ще за царату мій прапрадід Тихін формально був власником чи то магазину, чи то крамниці, яка насправді належала євреєві. Прапрадід не мав до крамарництва ні бажання, ні, я так розумію, грошей; натомість єврей мав і те, й інше – але не мав прав. Тож вони порозумілися. Прапрадід-українець регулярно заходив до крамаря-єврея зі своїм, тоді ще малим, сином – моїм прадідом, якого я ще пам’ятаю. Крамар давав Тихонові чарку, а малому Василеві – льодяника.

Через багато років прадід Василь згадував ті льодяники. І це зрозуміло: де ще взяв би льодяника селянський син у ті часи, тепер уже понад 110 років тому…

Була це експлуатація, чи це була взаємна згода? Я все-таки думаю, що це була взаємна згода. Сто літ прапрадідові Тихону треба було те крамарство. А так – щотижнева чарка. Чом би й ні.

…Одним словом, усе це не поясниш одним словом. Так, були українці-поліцаї, які нищили євреїв – або сприяли їх винищенню. Були євреї-“комісари”, які нищили українців – або відбирали останнє у 1933-му. Були й “праведники миру”, які рятували євреїв від нацистів. Бувало всяке.

Всяке бувало, говорить нам історія. Її живі свідки ще подекуди ходять між нами – але наші діти їх уже не застануть. Тому наш обов’язок – пояснити їм, що нічого не буває просто, що все складно, і колективної провини не буває. Зрештою, практику колективної провини найбільше практикували саме нацисти в Другу Світову. І за це колективно заплатив весь німецький народ. Відтак, не може й не повинно бути “провини українців” перед євреями – як і навпаки.
Земля пухом усім невинно загиблим – як у Бабиному Яру, так і скрізь.”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *