Підприємницькі університети

Змушена констатувати – буденне життя пересічного споживача нашого селища тепер сіреньке, без особливих сплесків емоцій. Узаконення гнаних і таврованих радянською ідеологією як “спекулянт” під корінь зрубало захват людини від придбання товарів-дефіцитів. Ще вчора нестримне бажання свята шлунку хоча б декілька разів на рік гнало нас у феєричне турне до сусіднього Новограда-Волинського за горошком і майонезом.

 

Згадаймо також найвищі рейтинги шани за всі часи до водіїв автобусів Київського і Житомирського рейсів, знайомство з якими дарувало шанс скуштувати всіма чуване, але мало ким бачене – “Докторську” ковбасу і круглий чорний хліб. Власник диво-харчів втрачав землю під ногами, наче сама Фортуна за вуха підтягла та чмокнула в тім’ячко.

Останні двадцять років малий бізнес “понівечив” наше життя: кава, ананаси, будматеріали – різноманіття, що з’явилось із легкої руки, а точніше – тяжкої праці піонерів підприємницької справи.

 

…– Вибирай: дружба чи твої сороміцькі поїздки за крамом. Будеш торгувати – до мене не приходь!

Жорсткі слова з вуст давнішньої подруги колись прозвучали для моєї співрозмовниці, яка, “завдячуючи своєму твердому лобові” (цит.), давно змінила візок-кравчучку на дорогу автівку, під’їжджаючи сьогодні власницею до крамниці “Галина” та бару “Городок”. За цими ознаками читачі впізнають Галину Парфенівну Огороднік – одну з перших учениць підприємницьких університетів у Ємільчиному. Причина, з якої картатий човниковий баул вп’явся в тендітну долоню нашої героїні, зовсім не романтична: на початку 90-го втратила роботу в одній із державних торгівельних мереж, опинившись у борговій прірві.

 

За географією її мандрівок ще в статусі спекулянта можна вивчати склад колишнього СРСР: Кабардино-Балкарія щедро ділилася пуховими хустками і кофтами, Прибалтика не шкодувала косметики, Білорусь вділяла вироби з трикотажу. Крам збувала знайомим в Коростені та Олевську, боячись і соромлячись рідного селища. Сотні чи тисячі разів для неї сходило й сідало сонце у вікнах потягів. Аби скинути ярмо боргів з родини, добровільно зголосилась приліпити до власного життя частку “напів” – напівсон, напівголод, напіврабство на шляху заробітків.

 

1991 рік приніс державний дозвіл на підприємницьку діяльність Галині Парфенівні в місцевій адміністрації кабінетні володарі з “висоти польоту” довго пояснювали “ницість обраної діяльності”.

 

– Нічого собі! Доярка місяць за сталу зарплатню о четвертій ранку встає, а ви разочок з’їздите – купа грошей ваша?

Майбутня бізнес-леді тест на приниження витримала, як нагорода – ні, не діадема – узаконена праця в рідному селищі у стилі Некрасовської жінки “…коня на скаку…, …в палаючу хату…” Лоб тріщить від літньої спеки, або ж мінус двадцять взимку – рік стояла просто неба, звеселяючи малечу жуйками, а для деяких дорослих – як подразник власних негараздів.

– Спекулянти! Тюрма за вами плаче!

 

– Я працювала, як раб! – надривно, зі сльозами на очах говорить пані Галина. – Якось після поїздки зважила один баул – 130 кг, а їх було три! Суглоби тріщали, м’язи натягнулись дротами – задля родини витримувала все! За це ми спекулянти?

Минуло 20 років узаконення приватного бізнесу, впродовж яких з’явилось безліч підприємців із різною сферою діяльності. Але для кожного з них власна справа, як паросток зернини, що проріс у жменьці завдяки титанічній праці і безмежному терпінню. Бідони з сиром та сметаною – до Києва, м’ясо, шкури худоби, кругляк – на південь, ремонт розбитих авто в нічний час – неповний перелік праці по-чорному задля завтра власної родини.

 

На початку цього “витвору” я бідкалась через невиразні будні теперішнього споживача. Але напередодні свята підприємця варто зізнатись: дуже добре, що ви змінили феєричні турне односельців на “сіре” різноманіття сьогодення!