Леонід Малецький. Сонячна душа сільського поета

Як на поета,то він зовсім небагатослівний, завжди у гарному настрої, добрий, душевний, мудрий. У його очах живе непідробна уважність до людей, тепло, яке щедро дарує кожному. Його інтелігентність, розсудливість, ерудиція здобули добру шану серед земляків. З ним завжди хочеться спілкуватися.

Леонід Малецький народився 25 жовтня 1942 року в селі Червоний Бір тоді Барашівського району в сім’ї колгоспників. Його батько, Йосип Домінікович, у довоєнний і надскладний післявоєнний період тривалий час був головою місцевого колгоспу, мати Євгенія Тимофіївна все своє життя також невтомно працювала в господарстві. Від батька Леонід Йосипович перейняв наполегливість і здатність самовіддано працювати. Від матері – прагнення до знань. Сам рано навчився читати. Не оминав увагою жодне друковане слово, навіть уривки газет. Ще не ходив до школи, а вже був частим гостем у бібліотеці й брав додому книжки, бо в хаті уже все переглянув.
Леонід Йосипович відчув своє покликання у шкільні роки. Він обрав шлях у науку задля того, щоб вчити сільських дітей. Цей світлий поклик душі привів його на Волинь, у Володимир-Волинське педагогічне училище, де отримав диплом учителя початкових класів. Повернувся працювати у початковій школі, що в сусідньому Брідку. Там трудився успішно три роки. А тоді любов до української мови, поетична іскорка привели на факультет української філології Київського університету ім. Т. Шевченка, а затим – ще й на республіканські курси іноземних мов. Серед прекрасних викладачів – і блискучий знавець української літератури, професор, майбутній доктор філологічних наук Петро Кононенко. За словами Леоніда Малецького, саме в нього він перейняв теорію віршування, професійний смак, пізнав кращі зразки поезії.

Після навчання в столиці набуті знання впродовж сорока років Леонід Йосипович передавав знову в школах на Ємільчинщині. Спочатку сім років працював учителем рідної й іноземної мови в Осівській восьмирічній і Великоцвілянській середній школах, а затим – у Симонівській середній школі, де викладав рідну мову й 31 рік сумлінно трудився заступником директора.

Колишні його колеги вчителі-ветерани розповідають, що для них він був наставником і порадником, не тільки в тому, як навчати дітей, а й особистим прикладом у вирішенні усього, що турбувало. З любов’ю і великою шаною й сьогодні згадують Леоніда Йосиповича всі вихованці, адже кожен його урок і виховний захід були цікаві, неповторні, змістовні і відкривали шлях до пізнання нового, прищеплювали любов до рідного краю і надихали на роздуми.
Перший вірш Леонід Малецький написав у дев’ятому класі. Крок за кроком розвивав свій талант: спочатку його поезію друкують на сторінках “Народної трибуни”. Від “районки” – і перше визнання. Так, у 1986 році рішенням редакції газети “Народна трибуна” він стає лауреатом журналістської премії ім. Марії Мариніної.

Вже у 1994 році з-під його пера вийшла перша збірка “Я син землі”. Щирість і відверта простота його лірики привернули увагу читачів, і згодом твори сільського вчителя Леоніда Малецького стали помітними на сторінках всеукраїнських видань – у газеті “Освіта”, в журналах “Україна” і “Сільська школа”. У 1996 році він став співавтором двотомника віршів педагогів України “Самоцвіти”. Ця колективна праця принесла високе всеукраїнське визнання.
До цього варто додати, що написанню нових книг сприяли і життєве прагнення пізнавати світ. Так, свого часу Леонід Йосипович вздовж і впоперек об’їздив весь колишній Радянський Союз: від Нальчика Кабардино-Балкарії до Усурійська і Владивостока. Неодноразово бував туристом у багатьох країнах світу, ходив слідами роти Брянського на Карловому мосту (роман “Прапороносці” Олеся Гончара), побував у музеї “21 вересня” (Югославія), на місці розстрілу югославських гімназистів (поема “Урок” Бориса Олійника), відвідав мавзолей югославського диктатора Йосипа Броз Тіто, оглянув резиденцію румунського керманича Ніколає Чаушеску. Мав нагоду відпочити на курортах Європи: Карлових Варах і Золотих Пісках Албени. Він пишається тим, що стояв біля відомої Берлінської стіни. З гіркотою згадує момент відвідування концтаборів “Заксенгаузен” (Німеччина) і “Лідіце” (Чехія).
У римі Леонід Малецький розкриває трепетні і болючі теми – природа, односельці, пам’ять про полеглих у Другій світовій, відомі постаті, пусті оселі в сучасних українських селах.

У 64 роки він вийшов на заслужений відпочинок, але ще активніше продовжив свою творчу діяльність і видав вісім збірок. Вони наче щоденники, в яких митець намагається відчути, осягнути кожен день, вічність і сенс людського буття, сповнені і сумнівами, і надіями, і розчаруваннями, але переважна більшість віршів оспівує патріотичні почуття, правдиве і вічне – любов до рідного дому, села, краю.
Загалом сільський вчитель-поет написав і видав п’ятнадцять книг.
Своїми вчителями у поезії він вважає Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Ліну Костенко. Серед його творів є вірші, присвячені цим майстрам слова.

Незмінною залишається активна громадянська позиція поета Леоніда Йосиповича, котрий плідно співпрацює з газетами: районною “Народна трибуна”, обласною “Житомирщина”, всеукраїнською “Сільські вісті”.
За своїм характером та світосприйняттям Леонід Йосипович – філософ. Познайомившись із його творчим надбанням, поспілкувавшись із ним, виникає запитання: звідки має стільки енергії, щирості, любові до життя, людей і природи? Якось Леонід Йосипович у цьому щиро мені зізнався: “У першу чергу – від батьків, від людей, що були поруч зі мною на педагогічній роботі в школі, від друзів і, звісно ж, від моїх читачів…”
Петро СКИБА,

“НТ”, №43

2 коментарі

  1. Дмитро :

    Гарний поет, прекрасна, інтелігентна людина. Щирий співрозмовник, у розмові з ним час пролітає миттєво. Вчитель з великої букви. Шана і повага Леоніде Йосиповичу.

  2. Евгеній :

    Моя любов одвічна

    Село моє, моя любов одвічна,
    Моя ти радість світла, як роса.
    Мені найкраще ти в усьому світі,
    В усьому світі, як весняний сад.
    Село моє, моя Вкраїна мила,
    Прості оселі, звичні, як життя.
    Стежки, де мама у полях ходила,
    Де пісню дід на косовиці тяг.
    Село моє, колишнє і сучасне,
    Як сон і яв, як небо чисте й ліс.
    Я гордий тим, велике маю щастя,
    Що сином звусь цієї ось землі.
    Село моє, моя печаль і туга,
    Мов вічний сум чи хмарка дощова.
    Не дам тебе нікому я в наругу,
    Допоки ще душа моя жива.

    Леонід МАЛЕЦЬКИЙ.
    Симони Ємільчинського району Житомирської області.

    http://www.golos.com.ua/article/160583
    .

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *