’Альбомна“ Справа Пилипа Сокирка

Найулюбленішим місцем сільських дітлахів узимку була піч. Там завжди було чисто, тепло, затишно, ще й можна було часто знайти сховані бабусею зернята, горіхи або ж сухарі. Як правило, із горілого житнього хліба, що були в полотняній торбі. Хоч інколи траплявся і білий сухарик із домашнього пиріжка і тоді це вже була справжня лакоминка.
 
Будучи ще дітлахами, ми часто запитували бабусю: “Для чого ці сухарі, коли в магазині є хліб”. Вона завжди відповідала: “На чорний день”. Від такої відповіді нас ще більше розбирала цікавість: “Як день може бути чорним, коли світить сонце, співають птахи, цвітуть сади?”
У бабусиних очах з’являлися сльози, вона нас відправляла на вулицю гуляти, а сама сідала в спальні на ліжко біля фотографії діда і плакала.
 
Згодом відійшла у вічність бабуся, так нічого і не розказавши.
У 1979 я став студентом Житомирського інституту, де навчалося багато молоді із Рівненської, Волинської і навіть Львівської областей. І від них я вперше почув про 1937 рік, дізнався їх думку щодо “визвольного походу” Радянської Армії в Західну Україну 1939 року, ставлення до Степана Бандери.

І тільки згодом, уже після закінчення інституту, мама розповіла, що її батько, а мій дід, Сокирко Пилип Андрійович, у 1937 році був репресований як “польський шпіон”. Через декілька місяців після арешту сім’я отримала повідомлення, що Сокирко Пилип Андрійович помер від “язви” шлунку. Всі добре розуміли, що це за “язва”, адже дід ніколи не хворів.
 
Наступні роки сім’я, в якій було 9 дітей, жила з клеймом “ворога народу”. Сьогодні важко навіть уявити, як жилося і через які випробування довелось пройти моїй бабусі, коли товари в магазині відпускали для них тільки тоді, як всі уже купили, коли сина Олександра, кадрового льотчика, відрахували з армії. (У 1941 році призвали назад, і він загинув у небі над Чорним морем). А хто ходив до школи, виключали з комсомолу.
 
Під час “хрущовської відлиги” в кінці 50 років бабуся звернулася із листом до відповідних служб.
Рішенням військового трибуналу Прикарпатського військового округу від 7 липня 1960 року справу Сокирка Пилипа Андрійовича було закрито за відсутністю складу злочину і посмертно реабілітовано.
Для того, щоб глибше вивчити обставини арешту діда, я звернувся до обласного архіву та нормативних документів тих часів.
 
Мене охопило величезне хвилювання, коли взяв у руки сіру, потемнілу від часу, папку з надписом: “Справа №426”. При цьому відчувався якийсь невидимий фізичний та біо-логічний зв’язок з людиною, яка померла за 25 років до мого народження.
У всій папці, починаючи з постанови про відкриття справи і закінчуючи обвинуваченням, всього два підписи: уповноваженого оперативно слідчої групи Кубрака і начальника районного відділу НКВС сержанта Родіонова. Ніяких судових слухань, ніяких свідків, захисту, навіть погоджень прокурора немає.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *