Парадокси кабінетного футболу

Як виявилось, ФК   “Ємільчине” свій матч, проанонсований “районкою” на минулу суботу, провів з “Арсеналом” не бердичівськім, а овруцьким (за іронією долі назви команд співпали), і не вдома, а на виїзді, і це не фінальна частина, а перенесена гра XV туру (наші виграли 1:0). Тоді виникає ряд питань:

 

1. З якого дива обласна федерація зробила аванс ємільчинцям, направивши 9 жовтня в Коростишів на гру фінального етапу? (бо якби програли в Овручі і наступну у Володарську-Волинському, то у фіналі вже були б не ми).

2. Хто помилився: контрольно-дисциплінарна комісія, яка майже через два місяці тільки розглянула протест ємільчинців на матч із городницьким “Поліссям” і відхилила його (участь гравця “Полісся”, який не мав права грати у тому поєдинку, була просто очевидною); чи керівництво ФК “Ємільчине”, не зумівши довести факт, який і доводити не потрібно? (Тепер у нас лише 7 очок).

 

3. І врешті, як у всіх цих переносах-рішеннях-протестах розібратися простому вболівальнику? Адже футбол, у першу чергу, існує для нього – це аксіома.

 

Та чи варто чекати на відповідь? Після того, як Житомирщина здивувала футбольну Україну двовладдям (чи безвладдям?), кабінетний футбол сприймається вже, як належне.