Запах тата

Для кожної родини безмірна пиятика людини близької, рідної – горе, що й не виміряти глибини! В пляшці стають потопельниками матеріальні надбання, здоров’я, кохання, звичайні земні цінності, а головне – людська гідність. Сім’я змінюється, де ніхто не пізнає себе: зацькована бідою дружина якогось дня впаде в розпач і заґвалтує: “Прибрало б тебе, то й ми б не мучились!” А коханий, похмелившись зранечку, у відповідь зафілософствує: “Живеш – хочеться випити, випив – хочеться жити!”
Таких філософів із початком світанку аж до заходу сонечка можна бачити на ємільчинських вулицях. Ловлять слабенькими ніжками неслухняну землю, а як знесиляться – падають і лежать брудною онучею по тротуарах чи обабіч канав. Вікового цензу нема – підлітки, молодики, підстаркуваті – пиятика долає всіх! Проспавшись, ці “подарунки долі” доплентуються до власного обійстя, а там – діти, що губкою всмоктують батьківську поведінку, стиль життя. Виростуть – отримають платню. Біда. Горе. Апокаліпсис.
Для мене тема алкоголізму татусів нестримно болюча, і від картинки “тротуарних” мужчин моє серце втрачає свідомість. Чому?
 
…За три тижні до власного дволіття, у мокву, що летіла з неба, співчутливо зливаючись зі сльозами на об-личчях осиротілої родини, ховали мого 39-літнього тата. Його вбила горілка, що впродовж десятиліття була дири-гентом і володарем нашого родинного життя. Старші брати, сестри пам’ятали все, а я – нічого.
 
Навіть тата. Та чи не найбільше саме мені його бракувало. Розповіді не в над-то світлих кольорах про життя з алкоголіком ніяк не впливали на мої фантазії “якби у мене був тато”. За світлинами бачила нашу схожість і намагалась відчути його виваженість, розум, спокій та моє нестримне бажання заглядати йому в очі й притискатись міцно-міцно. Заглядати й притискатись…
 
Пам’ятаю, в третьому чи четвертому класі після концерту в школі до 23 лютого бігла додому і ридма ридала: всі однокласники вітали своїх татусів, а я залишилась стояти попід стіною. Саме з татом мені хотілось розмовляти, відвойовувати власні уявлення про життя у підлітковому віці; мовчати, лишень шморгати носом від сліз при перших дорослих негараздах. Нехай би не допомагав, не радив, гримів словами – я любила б його з усіма вадами! Можливо, в реаліях все було б інакше, але я жила цими уявними стосунками.
 
Він, як ті на тротуарі, своєчасно не спинився, не розгледів у моїх дитячих оченятах пожиттєву тугу за ним, не задумуючись, зробив моє життя обділеним батьківською любов’ю.
 
Психологи кажуть: все йде з дитинства – от і я на підсвідомому рівні шукаю в мужчинах тільки таткових уяв-них чеснот: надійності, захисту, розради, а не знаходячи, відчуваю біль без меж та дна.
Сьогодні я маю двох дорослих доньок, які, гостюючи вдома, притискаються до свого тата, по-дитячому шепочучи: “Татом пахне!” Радію за них, а самій щемить – як це бути татковою донькою і чим пахне тато? Що згадає потім чадо “тротуарного” батька?
 
Можливо, моя розповідь здасться комусь занадто особистою чи відвертою і “Навіщо?” – спитаєте. Та раптом хоч один із “тротуарних” перед тим, як загорнути закуску в клапоть “районки”, вихопить очима пару слів і зацікавиться: “За чим вона так завиває?” Потім зазирне в очі власної дитини – скільки там страху, болю, але й прощення – отямиться і заголосить від почуття провини перед родиною. Та раптом хоч один! Ви посміхаєтесь? Утопія? Але ж дитина варта вибору на її користь, тим більше, що дві свої долоньки вона з безмежною насолодою завжди простягає батькам – одну до тата, іншу мамі!
В. РОМАНЧУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *