Керуючись милосердям. Валентина Кінзерська вже 17 років очолює Березівський психоневрологічний інтернат

Мальовниче село Березівку в нашому районі, і навіть за його межами, знають перш за все у зв’язку з розташованим тут інтернатом для жінок-інвалідів дитинства, або й набутим розладом психічно-нервової системи в різні періоди їх життя та трудової діяльності в різноманітних сферах зайнятості.

 

Десятки років існує цей соціально-лікувальний заклад в нашому, як і ще два подібних в інших районах області, проте саме Березівський ось уже сімнадцятий рік поспіль посідає одне з кращих місць як в системі соціальної сфери області, так і в державі в цілому, а точніше – з часу, коли його очолила сумлінна й енергійна молода жінка, з немалим досвідом роботи з людьми Валентина Кінзерська (на фото). Без сумніву, невипадково Указом Президента України Віктора Януковича нещодавно її відзначено високим званням – “Заслужений працівник соціальної сфери України”. 

Бесідуючи нещодавно з Валентиною Антонівною в її невеличкому, але озелененому живими квітами кабінеті, природно було запитати: яким чином вона потрапила на роботу до інтернату, знаючи, що ще за часів існування колгоспів вона була бухгалтером і секретарем парторганізації, згодом – заступником голови правління господарства у Бу-до-Бобриці.

– Вирісши в багатодітній родині Павліни та Антона Поліщуків у бригадному тоді селі Сорочені, я ще в шкільні роки, маючи серед десяти своїх сестер і братів хист до декламування віршів і виконання улюблених пісень з шкільної чи й сільської сцени в місцевому клубі, мріяла стати вчителькою, такою як була моя вчителька Марія Денисівна Галуза, – каже співрозмовниця. – Але доля розпорядилась по-іншому. Сільські діти завше в дні канікул допомагали батькам у колгоспі. Працювала і я в полі, та й на фермі. Випало якось восени перебирати картоплю для закладання на зиму довжелезних тоді кагатів. І трапилось, що виникла потреба в обліковцеві врожаю. Керівник господарства запропонував батькам, аби доручити мені цю справу. Очевидно, саме цей момент і визначив усю мою подальшу долю. Бо вже того року мене відрядили в Ярунський бухгалтерський технікум. А по його успішному закінченні я поступила на бухгалтерсько-економічний факультет Житомирського сільгоспінституту і врешті отримала відповідну спеціальність.

А далі Валентина Антонівна розповіла, що з ліквідацією колгоспів, було, пожаліла, що не стала педагогом. Адже завжди так бракує в селах тих чи інших вчителів, а тут подітись ніде… подались уже з сім’єю до хорошого району на Київщині – Вишгородського. Але зовсім не те. Нема чарівного Полісся, знайомих людей, набутих друзів, рідної хати і т. д. Невдовзі повернулись додому. Запропонували місце бухгалтера в незнаному досі лікувально-інвалідному інтернаті. Поїхала, оглянула цю привабливу місцевість, де, за переказами, ще в довоєнні роки господарювали поселенці з Німеччини. А вони знали толк, де селитись! Погодилась. І жодного дня згодом не шкодувала. Через кілька років її схвально вітав численний колектив, що опікується інвалідами, а це понад дев’яносто працівників з числа медиків, кухарів, санітарок, кочегарів, пекарів та інших, з призначенням тут директором.

Сімнадцятий рік минає по тому. В цілому інтернат змінився на краще як візуально, так, що головне, у своєму прямому функціонуванні – створенні якомога найліпших умов утримання хворих, а це практично довічно, часто немічних і безпорадних жіночок, зобиджених долею, та не забутих тими, кому доручено бути їх опікунами. Звісно, не одна директорка усім займається особисто. Валентина Антонівна охоче, і не без гордості, називає імена десятків своїх помічників. І це, найперше, головний лікар, ветеран установи Леонід Воробей, завдяки якому тут і лікують хворих, ведуть постійну профілактичну роботу, і сам підрозділ медицини може позмагатись з будь-якою амбулаторією.

А ще тут є незаперечним авторитетом старша медсестра Людмила Козачук та головбух Катерина Марченко, голова профкому Валентина Матвієнко і санітарки Галина Рудницька і Любов Яцук та багато інших сумлінних працівників з почуттям милосердя і чуйності до хворих, часом вередливих і неспокійних пацієнток. Щоправда, й з-поміж них чимало ініціативних з неабиякими здібностями співачок, декламаторів поезій, казок і т. д. Бува, говорять тутешні керівники, в години дозвілля, вгамувати декого важко. Бували хороші піаністки і художниці, майстрині вишивки та в’язання тощо.

Та головне – побутові умови. В кімнатах завше охайно, скрізь килимкові доріжки. На тумбочках – серветки. В приміщеннях тепло і затишно. В невеличкому клубі, до речі, нещодавно збудованому власними зусиллями штатного колективу, новенькі крісла, в кутку – телевізор. Тут же експонуються кращі витвори вишивальниць.

Пригадується, кілька років тому сюди прибули керівники обласної і районної держадміністрацій на відкриття власної пекарні з імпортним обладнанням. Завдяки цьому тут випікають свої хліб, булочки, пиріжки, виготовляють вермішель. Все це майже вдвічі обходиться дешевше, ніж раніше доводилось купувати.

А якщо врахувати те, що на закріплених за інтернатом 84 гектарах земель вирощують зернові та овочеві культури (картоплі в цьому році за-готовили 35 тонн та 8 тонн буряків, капусти й огірків, моркви – навіть не важили), 15 корів, що утримуються за межами, неподалік інтернату, 10 свиноматок дають щороку хороший приплід, то неважко уявити економію державних коштів для утримання підопічних нещасних жіночок загальною кількістю 209 чоловік. Триразове харчування в реконструйованій їдальні перевіряючі санітари та інші контролери постійно відзнача-ють як краще з-поміж споріднених установ.

Звісно, незаперечною у цьому є роль усього злагодженого трудового колективу, але під вмілим керівництвом досвідченої в практиці і милосердної за покликанням Валентини Кінзерської, депутата районної ради кількох скликань. Вона, між іншим, сумлінно виконує й ряд інших громадських доручень, як член депутатських комісій районної і сільської рад, а ще не так давно її обрано керівником ветеранської організації Березівської сільської ради.

В. ЯЦЕНКО