Павло Дворський: про сім’ю, музику, Ємільчине і не тільки

Нещодавно у Ємільчиному із концертом побував Народний артист Павло Дворський. Скориставшись нагодою, журналіст “НТ” взяв у нього ексклюзивне інтерв’ю. Отож для тих, кому не вдалося побувати того дня у БК та тим, хто хоче продовжити знайомство зі співаком.

О. В. Шановний пане Павле, на моїй пам’яті – це, здається, четвертий Ваш виступ у Ємільчиному. Чи ведете взагалі облік своїх концертів?

П. Д. Якщо чесно, ніколи не підраховував і про те, скільки разів співав у вашому місті, також точно не скажу: продюсери нас пакують і везуть.

О. В. А які виступи для Вас були найпам’ятнішими, найвідповідальнішими?

П. Д. Їх було декілька. Мій великий концерт у рідному селі Ленківцях перед земляками, родичами, моїми вчителями. У Кельменцях, нашому районному центрі, де навчався в музичній школі, не раз виступав на районній сцені, де живе багато друзів і знайомих. У Чернівцях – моїй музичній колисці – з естрадним оркестром, а також у Києві, в палаці “Україна” в супроводі великого естрадно-симфонічного оркестру.

О. В. Чи пам’ятаєте свій перший публічний виступ?

П. Д. Звичайно. Це було в моєму селі, у сільському клубі. Я співав пісню “Прилетіла ластівка”, а батько акомпонував на гармошці. Тоді мені було років 4-5.

О. В. А що ще пригадується з тої пори?

П. Д. У тата і мами нас було троє: крім мене – ще дві сестри (перед нами у батьків народились дівчинка і хлопчик, які повмирали маленькими). В дитинстві я був дуже дрібненьким. Мене вже тоді страшно вабила татова гармошка, красива і дорога, яку він мені не дозволяв чіпати: боявся, що я її не втримаю і поб’ю. Та якось, коли його не було дома, я все-таки добрався до інструмента і почав тихенько щось підбирати на слух, і, мабуть, у мене таки стало виходити, бо так захопився, що й незчувся, як до хати зайшов тато. Від переляку я не знав, де подітися, а він, на моє здивування, не став сваритися і сказав слова, які я і зараз пам’ятаю: “Ну, синку, коли сам взявся грати, то грай далі.” І діло пішло. Скоро у мене вже була своя гармошка, і ми втрьох, тато і я – на гармошках, та ще один дідуньо з бубном пішли тішити кельменецьких людей по родинах, хрестинах і всяких празниках…
Моя мама Вікторія дуже гарно співала. Вісімнадцятирічною дівчиною вона прийшла до церковного хору і проспівала в ньому 60 років. Разом з нею там співала і моя сестра Віра, яка теж мала гарний голос. Змалку мама завжди брала мене з собою до церкви. У неділю чи на свято, одягнута в барвистий буковинський стрій, мама молилась і співала в храмі, а я, теж у вишиванці, слухав і летів до самого Бога. Багато років по тому цей сюжет я вплів у свою композицію “Христос Воскрес! – Воскресне Україна!”

О. В. Якою була Ваша дорога в музику?

П. Д. У 8 років я став учнем Кельменецької музичної школи по класу баяна. Першим музичним твором, який я на ньому зіграв на слух, ще не знаючи нотної грамоти, була українська народна пісня “Цвіте терен”. Заняття в музшколі проходили тричі на тиждень. На уроки в район добирався і на конях, і на велосипеді, і на попутніх машинах. Вчитися музиці з села нас поступило п’ятнадцятеро, а закінчило троє. Мені дуже поталанило з музичним наставником. Василь Андрійович Шпарков навчив мене не лише віртуозній грі на баяні, а й дав чудову школу імпровізації, що в майбутньому дуже знадобилося. Крім баяна в музшколі я освоїв фортепіано, трубу, гітару і акордеон. Це стало мені в пригоді, коли проходив строкову службу в армії. В 1971-73 рр. служив в Угорщині. Там грав у духовому оркестрі; згодом організували і вокально-інструментальний ансамбль: тоді це було модно. Грали такі українські шлягери, як “Мила моя”, “У Карпатах ходить осінь” Левка Дутківського та ін.

О. В. Пане Павле, коли у Вас остаточно визріло рішення присвятити себе музиці?

П. Д. Коли став студентом Харківського авіаційного інституту. Може, комусь це видасться і дивним. Річ у тім, що після армії треба було визначатися з професією, і мене переконали в тому, що хоч музика – це, безумовно, чудово, але вона не прогодує. І я вступив до одного з найпрестижніших у країні вишів, щоб стати авіаконструктором. Проте скоро зрозумів, що це не моє, і вернувся в Чернівці, де поступив до музичного училища. Мене вважали диваком – поміняти інститут на училище – сміялися з такого мого крутого “піке”. Інше моє “дивацтво” в училищі, а радше вперта потреба доказати всім, а насамперед самому собі, осмисленість свого вибору – це навчання на трьох відділах одночасно: хорово-диригентському, народних інструментів та вокальному. На той час – це був прецедент, і відповідальність за нього взяв на себе директор училища. Я його не підвів, і кожен з відділів закінчив із червоним дипломом.

О. В. У яких країнах Ви представляли українську пісню? Де Вас приймали найтепліше?

П. Д. Найбільше я виступав у США і Канаді, десь разів 6-7, і це зрозуміло: там великі українські діаспори, які сприймають мою творчість по-особливому. Мав честь першим з українським митців виступити на українсько-американському фестивалі в Нью-Джерсі на сцені знаменитого Медісон Гарден Стейт. Концертував в Австралії, Індії, Лаосі, Франції, Бельгії, Німеччині, Австрії, Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Росії… В останні роки часто запрошують до Італії, Іспанії, Португалії, де, як відомо, проживає багато українців. Нас там чекають і влаштовують сердечний прийом. Тільки в Італії був вісім разів, в т. ч. – три з синами. Запам’яталися тури по Риму, Мілану, Болоньї, Брешії. До виступів за кордоном готуємо пісні тих країн, які відвідуємо, а також виконуємо там багато українських народних пісень, які зачіпають струни душі.

О. В. Який слід залишила у Вас школа?

П. Д. Школу пам’ятатиму завжди, із вдячністю згадую своїх вчителів. Закінчив її із золотою медаллю. Улюбленими предметами були українська мова і література, історія, співи. Мені, учневі, навіть довіряли проводити уроки співів: вчителька виходила із класу, а я вчив дітей нотній грамоті, грав на баяні. Моя перша вчителька Галина Василівна Зарецька стала мені другою мамою. Опікувала мене малого, бачила мене в майбутньому тільки музикантом, відпрошувала з інших уроків, коли мені потрібно було музикувати і потім, до останніх днів своїх, слідкувала, як складається моя музична кар’єра, всіляко мене підтримувала. А взагалі, професію вчителя дуже ціную. В нашій родині – багато вчителів. Сам маю нагороду – знак відмінника освіти України.

О. В. Коли Павло Дворський відчув момент слави? Як сприйняв і як сприймає її зараз, адже зі сторони Ви – людина скромна.

П. Д. Це був 1993 рік, і мій перший творчий вечір як композитора і співака “Будуймо храм” у столичному палаці “Україна”. Головна сцена країни. Великий естрадно-симфонічний оркестр. Зал на 3714 місць. У ньому – перші особи держави, поважні гості, і у 7-у ряду – мої мама і тато, прості сільські люди з Буковини. Мене і батьків зал зустрічав стоячи. Таке не забувається. А сприйняв все це, як вияв визнання моєї творчості і праці, їх потрібності людям, а ще – як момент єднання українських сердець у бажанні прислужитися своїй Вітчизні. Всі ми під Богом і нехай кожному воздається за труди його… Щоразу перед виходом на сцену обов’язково звертаюсь до Господа.

О. В. У наступному році виповниться 25 літ, як Вам присвоєно звання народного артиста України. Чи плануєте якусь творчу акцію з цього приводу?

П. Д. Так, планую, але не тільки в зв’язку з означеною датою. Наступного року буде ще одна пам’ятна віха у моїй творчій біографії – 35-річчя пісні “Смерекова хата”, однієї з моїх візитівок. Тому на 10 жовтня 2019 року хочу влаштувати у Жовтневому палаці в Києві творчий вечір з синами, на який запросити, гостей, співавторів своїх пісень і творчих побратимів: В. Крищенка, В. Герасименка, Т. Севернюк, В. Китайгородську, В. Іваницького, А. Кичинського, В. Зінкевича, Л. Дутківського та ще багатьох-багатьох дорогих мені людей.

О. В. Як пояснити, що авторами текстів Ваших відомих шлягерів були Михайло Ткач, Микола Бакай – люди, набагато старші за Вас?

П. Д. Все дуже просто. Чернівці, де я у 1976-у році закінчив музучилище, з 1976 по 1994 рік працював у ВІА “Смерічка” – місто невелике і творчі люди, та ще й земляки, в ньому легко знайшли одне одного. Перша наша спільна робота з відомим буковинським поетом, автором тексту “Марічки”, М. Ткачем – пісня “Аве Марія”, створена як присвята усім матерям, до того ж і у Михайла Ткача, і у соліста “Смерічки”, мого товариша, незабутнього Назарія Яремчука мами називались Маріями. Сьогодні “Аве Марія” вже перекладена італійською. Щирим синівським признанням у любові до рідного краю стала відома пісня, написана також з М. Ткачем – “Писанка”.

Якось довго гастролюючи за кордоном, настільки гостро відчув тугу за рідною стороною, що годен був усе покинути і летіти в Україну, припасти до її святої землі і поцілувати. Цими відчуттями поділився з Миколою Бакаєм, артистом буковинського ансамблю пісні і танцю, який, до того ж, писав гарні вірші. А він, свою чергу, мені розповів, як 15 років пробув з мамою і бабунею в Сибіру, куди вивезли їхню сім’ю із Західної України. Як утікав звідти на товарняку, зарившись у вугілля, та як його знайшли і впіймали там, на Уралі міліціянти і хотіли розстріляти. Але відпустили, бо був малий. З того всього і народилась у 1985-у наша “Смерекова хата”, у якій і віра, і нескореність, і любов до Батьківщини. Її ровесницею, знаною нашою з Миколою піснею, є “Місячна дорога”.

Феєрверком моєї, Володі Кудрявцева і Назарія Яремчука творчості, стали “Стожари”, 40-річчя яких відмічаємо цьогоріч разом із моїм 65-річчям. “Стожари” – так назвали ми і концертну програму, з якою гостролюємо Україною і виступили у вас. А всього маю власних понад 120 пісень і записав близько 20-ти аудіоальбомів і компакт-дисків.

О. В. Які Ваші захоплення, окрім музики?

П. Д. З дитинства любив настільний теніс і в 2003 році став майстром спорту України з цього виду. Брав участь у турнірах в Україні, Росії, Молдові, Естонії. Синів також змалку привчив до тенісу: Павло – кандидат у майстри спорту, а у Славка – перший розряд.
Люблю природу і працю на землі – привчений до неї з дитинства: коса, лопата, граблі, вила – то було моє. Хто не пізнав радості праці на землі – обділений…
Надихають гори. Коли обоє синів побралися з гуцулками (маємо вже й онучку Олюсю), часто буваємо в Карпатах.

О. В. Якщо зайшла мова про синів – а вони сьогодні “зірвали” зал – то чи можна докладніше про них, сім’ю?

П. Д. У побуті – це добрі, скромні хлопці, слухняні сини і уважні, люблячі чоловіки. Старший син, Павло Дворський (молодший) має соковитий тенор і широкий репертуар. Він – соліст Чернівецької обласної філармонії, багато концертує зі мною. Співу навчався у Дмитра Гнатюка в Київській консерваторії. В’ячеслава також Господь наділив чудовим голосом і виконавською експресією. Він вносить у наші концертні програми молодечий запал. Моя дружина – вчителька музики. Береже родинне гніздо. Керує, коли мене немає вдома (а це буває часто) і коли я є – керує також. При нагоді допомагаю їй по господарству, хоч я й не майстер на всі руки: можу піти на базар, у магазин, приготувати салат, яєчню, макарони, підготувати все до борщу… Зараз обживаємось у Києві на Теремках, але дуже сумуємо за Чернівцями, у яких прожито 32 роки.

О. В. Якось почув від однієї зірки естради, що шоу-бізнес – великий тераріум. Це так?

П. Д. Я не належу до тих, хто ліктями пробиває собі дорогу. Мій девіз: іти до людей. Орієнтуюсь на українську аудиторію і тих свідомих українців, які будують свою державу. Їду туди, де наші серця б’ються, живуть, щоб єднати Україну в цей нелегкий час, коли війна, анексія і наставила жало п’ята колона… Аудиторія моя давня і вірна, ще й до того – не мала і, сподіваюсь, приростатиме.

О. В. Павле Ананійовичу, незабаром Новий Рік, Різдво. Що б Ви побажали нашим читачам і Вашим шанувальникам?

П. Д. Від усього серця зичу жителям Ємільчиного і району миру, добра, щастя, любові на многії літа! А молодим – не опускати руки перед труднощами, шліфувати свої таланти – а вони є у кожного – і обов’язково дослухатись батьківського слова. Я щасливий, що батьківська порада вивела мене у широкий світ. І нехай нам усім і Україні помагає Бог.

О. В. Дуже дякую за розмову. Великих Вам творчих успіхів, гарного Нового Року і Різдва.

Інтерв’ю провів Олександр ВАЩУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *