Біля двох джерел віри

Православні й католицькі священики Рихальського працюють у зоні безконфліктності

Село пістрявіє контрастами. Його жителі мають предків і українців, і росіян, і німців, і поляків. Багато хто тут, на українській землі, відчуває у собі більш, ніж частку польського народу. А ще на все село тут костел і православна церква (Київського патріархату). Як живеться служителям двох Церков у такому близькому сусідстві, і як ставляться до них прихожани, розповіли священнослужителі обох віросповідань.

Тут, у Рихальському, отцю Василю довелось не тільки будувати новий храм, а й розплутувати

той неймовірно колючий клубок конфліктів, які до нього створили і прихожани, і священики.

 

Православні рихальчани виганяли ксьондзів, не даючи можливості здійснювати обряди. Було й таке: коли священик побачить, що має молитись, наприклад, за Броневицького, відмовлявся, мовляв, ми, православні, не маємо за католиків молитись.

Спочатку прихожани закидали отцю Василю, що він такий же, як й інші священики. Однак він відстояв своє право настоятеля: мир, безконфліктність має бути в усьому.
Перший крок до примирення зробив отець Василь, прийшовши до отця Геннадія (ксьондза, який після отця Юзефа закінчував внутрішні роботи у костьолі). “Я йому кажу, що проблема глобальна, і її треба вирішувати. Якщо хотіла одружитись пара із католиків і православних, питання стояло так: ми з отцем Геннадієм сідали за стіл і вирішували, хто буде вінчати, а хто – сповідати.”

На одній із світлин, що відображали освячення костелу, поруч із католицькими священиками був присутній і православний. Отець Юрій розповідає, що сьогодні їх стосунки мають перш за все характер дружніх відносин – це і взаємовідвідини, і консультація щодо проблемних питань, та як їх можна вирішити.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Яскравим прикладом спільної роботи священнослужителів є хрест, що стоїть при в’їзді до Рихальського. Ідея встановлення належить отцю Василю. У нього був матеріал і плита. За попереднім планом мали зробити цей хрест у формі католицького (без перетинок), а у православних традиціях – мальовану фігуру Ісуса Христа. “Але в мене була привезена із Польщі фігурка, тож за згодою отця Василя ми повісили її”, – розповідає отець Юрій.

На урочистості отець Василь запрошує прихожан-католиків. Разом переживали і освячення храму, Пасхальну літургію.

У більшості родин села поєднані різні національності й різні віросповідання, тож така співпраця двох Церков була зустрінута з позитивом. Люди не раз висловлювали свою думку отцю Юрію, кажучи, – “Добре, що у нас так є”.

Як ставиться католицьке керівництво до дружніх стосунків, отець Юрій мав змогу відчути на святкуванні 20-річчя єпископських свячень і 50-річчя священицьких свячень єпископа-ординарія у Житомирі: “Там були представники багатьох віросповідань. При зустрічі єпископа Житомирського і Коростенського, став говорити про те, що в нас дуже гарні відносини. Реакцією були лиш позитивні відгуки.”

 

Отець Юрій, адміністратор парафії Пресвятого Серця Ісуса Христа римо-католицької церкви, родом із смт Биківки Романівського району. Батько був схильний до православ’я, а мати – католичка. Обоє майже увесь час працювали на склозаводі. В сім’ї він був четвертою дитиною. “Вони мене запитали: чи це дійсно є моя дорога, чи витримаю я це”, – згадує отець Юрій про реакцію батьків на бажання піти стежкою священнослужителя.

Закінчивши духовну семінарію у Ворзелі (під Києвом) у 1998 році був направлений єпископом у Рихальське. Тут, працюючи пліч-о-пліч із отцем Анатолієм, а сьогодні з Русланом, він продовжує зберігати надбання попередників і створює власні. Сьогодні ними обслуговується 14 населених пунктів.

Історію свого храму 35-річний священик знає напам’ять. Поіменно перераховує кожного священика від будівника храму отця Юзефа до часів, коли прийшов сюди працювати.

Отець Василь – настоятель православного храму в Рихальському. Приїхав сюди 13 років тому. Він виходець із села Нижньовисоцька Турківського району, що на Львівщині. Звідти ж і дружина.

Мати працювала у лікарні, батько – столяр. Змалку ходив із батьками до православного храму, хоч і була радянська доба. “Час був такий, що директор стоїть біля дверей (у нас школа і церква знаходиться в центрі села) і каже до батька: “Куди ви його ведете? – тоді я ходив у другий клас, – ви будете, пане Миколо, мати проблеми.” А батько відповідає: “Ти у школі виховуй дітей, а я буду вдома.” Відслужив у армії. Вступив до семінарії на батьківщині. І сам підробляв, і батьки допомагали.

Дружина отця Василя працює на маслозаводі. Сьогодні є депутатом сільської ради.

Коли ж потрапив на Житомирщину, довго не міг звикнути. Відрізнялосяставлення і прихожан, і місцевої влади до священика. Там благоустроєм храму займається уся громада, на службі людей повна церква, тут – сам священик, в неділю зайде лиш кілька людей. Сьогодні більшість його прихожан із інших сіл.

Отець Василь зіткнувся з тим, що треба було церкву ставити. Кошти жертвували і на Львівщині. Допомагали меценати. Знайшовши підтримку серед представників районної влади, тодішнього керівника дослідного господарства Л. Забели, за три роки церкву побудували. “Храм має перше місце на Житомирщині за акустикою, архітектурою й підлогою (підлога з підігрівом – авт.)”, – розповідає отець Василь.

Він проїздив пів-Львівщини, фотографуючи храми. Тож сьогоднішня православна церква села є їх синтезом. Як відкрив церкву, меценацтво закінчилось, тепер її підтримує тільки за кошти прихожан.

Історична довідка

У XIX-XX ст. на відносинах між протестантами і православними виник екуменічний рух. Він полягає у міжконфесійній злагоді, проходить у традиціях усвідомленого взаємозбагачення. Сьогодні до нього входять представники найрізноманітніших віросповідань  (серед них євреї, мусульмани і протестанти). Католицька церква теж до нього приєдналась і  сьогодні його активно підтримує.

Г. КОЛЕСНИК