Цеглина для майбутнього?

23 лютого – дата знакова, що поєднує літопис радянської доби та відлік часу незалежної України. Чи не єдине професійне свято, День Радянської Армії і Військово-морського Флоту, в ХХ столітті набуло розмаху всенародного, коли вшанування чоловічої братії від школяра до ветерана стало символом глибокої шани героям минулого як запоруки мужності наступних поколінь.

Самозречення у любові до Вітчизни, рідної землі – найголовніше призначення і духовне наповнення справжнього чоловіка – ось глибокий зміст патріотичного 23.

 

У нашому селищі осередком причетних до почесної справи захисту Батьківщини як професії понад півстоліття був військовий гарнізон. На жаль, достеменна історія буднів служивого люду давно знаходиться в центральному архіві Міністерства оборони, тож пробратись крізь пелену часу в минуле можна лишень за допомогою пам’яті обізнаних.

На початку 30 років ХХ століття Ємільчине як вузол оборони коростенської лінії укріпрайону мало потребу в постійній присутності військових. Артилерія на кінній тязі – перші поселенці стаціонарної позиції в Ємільчиному.

Новобудови – чотири казарми, дві з яких згодом переоблаштували під житло родинам захисників, і солдатська їдальня наповнились гомоном у 1936 році. Після кривавої Великої Вітчизняної наступну сторінку гарнізону почали писати танковий полк і піхота. Ревіння залізних титанів слугувало гарантом мирного життя до вимушеної передисло-кації полку в 1956 році на територію Угорщини.

Сталі представники Збройних Сил з’явилися у селищі наприкінці 60: дві ракетні бригади та з 1973 року артилерійська кардинально змінили “вагу” Ємільчиного – нічим непримітний населений пункт набув статусу стратегічно важливого на військовій мапі країни.

Ракети з радіусом дії “до Європи вистачало!..” надавали впевненості нам і напруги по іншу сторону кордону. Першочергове завдання армії – у будь-який час бути готовою до захистуВітчизни від зовнішнього агресора – вимагало постійного вдосконалення у володінні бойовою технікою і зброєю. Навчальні виїзди не тільки на власний полігон, а й у Рівненську, Львівську області та Казахстан від декількох днів до місяців тримали на рівні готовність відстояти безпеку і цілісність кордонів Батьківщини.

 

Держава потребувала армії, опікувалась нею, і солдат служив вірою та правдою: наказувала – терпів негаразди, долав нездоланне, лишав найрідніших, кинувши власне життя у котел чужого “конфлікту”. Вимовивши пересохлими від хвилювання вустами: “Я, громадянин… клянусь захищати Батьківщину мужньо, вміло, з гідністю і честю… до повної перемоги над ворогом…” мужчина у формі кольору хакі довіку ставав заручником цих слів. Життя в межах статуту, в межах наказу, без звичного (для цивільного) прояву вибору й спротиву…

Згадуючи наш Ємільчинський гарнізон, неможливо оминути увагою й територію з обмеженим доступом – військове містечко. Лазня, їдальня, гуртожиток, дитсадок, крамниці, підсобне господарство, автономне електропостачання, водогін (!) – неабияке надбання незалежності для завидок по інший бік брами.

Наявність вільних посад, не надто круті кар’єрні сходинки, житло родинам – тож призначення в Ємільчине не сприймалось офіцерами як заслання. У бесідах з колишніми військовими більше спогадів на чуттєвому рівні про саму професію, ніж буденних подробиць служби. З посмішкою та сумом вертали з пам’яті епізоди навчань, згадали патруль і гауптвахту, як пігулку у боротьбі з “прудконогими”.

Атмосферу засекреченої діяльності вояків пропоров цвяхом один з військових “ляпів”: повертаючись посеред ночі після навчань, ракетною установкою на МАЗ-543 знесли на розі вулиць Горького і Леніна частину благенької будівлі ощадкаси. Аби запобігти переляку й пересудів цивільного населення, до ранку силами винуватців чітко, організовано “травму” установи залатали.

Не зайвим буде пригадати певний зиск і нашому селищу від сусідства з військовою частиною: більше трьох сотень працевлаштованих цивільних, керівники організацій не мали відмови у разі потреби важкої техніки й фізичної допомоги рядових бійців… А паради! Гррим-гррим – могутні кроки солдата-переможця, воїна-захисника! Святкові марші військового духового оркестру гнали дрижаки по тілу, проникаючи у самісіньке серце ін’єкцією патріотизму!

Трощиться броня солдатської стриманості аж до зрадливої сльози в очах у спогадах про святкування у гарнізоні 23 лютого… Парадна форма, збори, нагороди; в гостях місцева влада, ветерани; величне звучання духового оркестру; родини, що пишаються причетністю до високої місії коханих.

Близько 2004 року почалося розформування. Офіційно – скорочення. Іронія долі – чи не вперше самі захисники потребували захисту. Шукали спасіння в листах до Верховної Ради. Марно. Решето випробувань востаннє захиталось для нашого гарнізону: дехто звільнився, чимало – в пенсіонери, хтось – в маршрутку до Бердичева і Новограда-Волинського… Образи ніби нема, але сповнилась болем душа за втрачений престиж та змістовне наповнення професії, якою пишались.

– Хто він, захисник Вітчизни?

– Це солдат, сповнений відваги, здатний на героїчний вчинок. Це Людина з великої літери і почуттям особистої відповідальності за святу справу захисту країни.

Усі зміни, що відбулися у нашому суспільстві впродовж ос-танніх двох десятиліть, поясню-ють чи виправдовують досить розмитою фразою: “Все, що робиться – фундамент майбутнього”. Якщо втрата військового гарнізону в Ємільчиному стала однією з цеглин “прекрасного далекого” – то дай нам, Боже, дочекатись!

Зі святом вас, Чоловіки епохи 23 лютого!

Післямова. Щира подяка за згоду поділитися спогадами, думками, почуттями людям вже в цивільному, але духом істинно військовим: майору запасу Дудці Ю. В., прапорщику Онопченку В. П., старшому прапорщику Климчуку І. Ф., капітану запасу Чистякову В. Л.
В. РОМАНЧУК