Велика фортуна Віктора Весельського

Ще й досі у пам’ятку багатьох медичних працівників нашої міської лікарні той березень далекого 1987-го, коли не ввійшов – увірвався вихором у їхній ритм спокійного життя новий головний лікар. І з перших же не днів – годин роботи почав перелаштовувати діяльність колективу на новий – сучасний, наповнений змістом праці для людей, – ритм.

Віктора Леонідовича Весельського (а це був він) направили в Новоград-Волинський після того, як він уже був головним лікарем у Народичах і Попільні, а тоді пройшов курси керівних кадрів у Москві. У нашому місті саме тоді його попередника звільнили з посади. Керівника звільнили, а порядки залишились. Кадри, які зрослися з ними, – також. Тож запрошеного зі сторони головлікаря зустріли хто насторожено, а хто – і відверто в «штики», заявивши, що більше року він на цій посаді не утримається. Ніби на підтвердження цих прогнозів, почалися кадрові переміщення. Віктор Леонідович сміливо призначав на керівників відділень молодих, перспективних лікарів, які потім довели його правоту своєю неординарністю і відданою працею.

 

Далі – більше. У поліклініці, відділеннях ТМО почали ремонтувати приміщення, завозити нові меблі й обладнання. – Ніколи до нього у нашій лікарні не було такого порядку, чистоти й охайності, – згадують і нині новоградці. – Ніколи ніхто так не уболівав про хворих і самих лікарів, – кажуть колеги. Якщо брати глибинно, то те, що зробив Віктор Леонідович тоді, можна назвати революцією у масштабах одного міста і району. Невгамовний лікар працював, здається, усі 24 години в добу, забуваючи про себе. Він оперував сам і брав участь при операціях колег, таким чином вивчаючи їх професійні якості. Налагоджував зв’язки з підприємствами і владою, аби ті допомагали лікарні, і обстежував стан фельдшерсько-акушерських пунктів та дільничних лікарень у селах. Головним у своїй роботі вважав забезпечення повноцінної діяльності районної ланки охорони здоров’я. І сьогодні дружина

Тамара згадує, як, повертаючись пізно увечері із сином Віталіком із садочка, той, показуючи їм освітлені вікно батьківського кабінету, запитував: – А що – наш тато тут живе? Кардинальні кадрові зміни завершилися тим, що для забезпечення району лікарями В. Л. Весельський налагодив зв’язки з усіма без винятку медичними навчальними закладами. Звідти головний лікар запрошував випускників із Житомирщини. Його позиція і досі подібна на аксіому, яку не треба доводити: не потрібно направляти молодих лікарів далеко від дому – ніякі «калачі» їх там не втримають. Варто створювати їм хороші умови для роботи на батьківщині. Коли ж дійшла справа до забезпечення кадрами середнього медперсоналу, з легкої і наполегливої руки Віктора Леонідовича у нашому місті з’явилося власне медичне училище. І нині медичний коледж успішно діє. Поліський край Рихальське у Ємільчинському районі, де у лісах б’ють джерела і є тихі плеса лісових озер з чистими водами, – ось маленька батьківщина Віктора Леонідовича. Його батьки виховували своїх чотирьох дітей працелюбними, щирими й наполегливими. Як сказав хтось із мудрих, щоб відбутись і досягти успіху, людина повинна робити те, що вона може, там, де вона є, і тоді, коли їй це випадає.

Саме на такий шлях наставляли Віктора його батьки. Усі діти Весельських здобули вищу освіту, впевнено пішли по життю. Віктор не одразу вирішив стати лікарем. Після школи юнак працював у радгоспі. А потім послухався мудрої поради і поїхав до медичного. Успішно склав іспити і став студентом Тернопільського медінституту. Й одразу обрав «чоловічу» професію хірурга. Щоправда, доводилось поєднувати її з не менш чоловічою професією вантажника: у вільні від навчання години «практикував» на розвантажуванні вагонів, щоб не обтяжувати батьків. Та це не позначалось на навчанні, адже стати успішним хірургом – мрія особлива. І хоча через роки з його операцій писатимуть репортажі, – настільки віртуозно оволодів своєю професією, Віктор Леонідович саме тому нікому не пробачає непрофесіоналізму. Це та риса, з якою ніколи змиритись не зможе. Як і з людськими заздрощами чи жадібністю. Де б не працював – чи у Київській міській держадміністрації, чи Дніпропетровській ОДА, МВС України, ДУС при Президентові України – скрізь знав кожного підлеглого в обличчя. І тому показники їхньої роботи не читав з папірців, а виїздив, аби побачити на власні очі і відчути – надійна ця людина, відповідає своєму обов’язку – чи ні. Він завжди шукав нові форми й методи роботи, сміливо ламав стереотипи, впроваджував новації. Робив це настільки впевнено і рішучо, що опоненти не встигали робити закиди, а нові ідеї уже переконували, втілені вжиття. Час тоді вимагав саме таких нестандартних і сміливих ініціатив, а він йшов попереду часу.

Певно, саме тому уже в нелегкі дев’яності міськрайТМО нашого міста зазвучало на всю країну. Сюди почали їздити за досвідом і поширювати в Україні. Дивувались: як – простий головний лікар із глибинки і замахнувся на подібне? Тодішньому порядку в нашій лікарні здивувалась навіть перша леді країни (на той час – Людмила Кучма), яка відвідувала місто. І тому тільки щире захоплення викликало те, що Віктора Леонідовича запросили відразу до міністерського крісла – на посаду заступника міністра охорони здоров’я України.

Нині він розуміє, що це було дуже ризиковано – перескакувати сходинку кар’єрної драбини. Могло не вистачити досвіду й елементарноїорієнтації у «незвичному просторі». Та й дуже складно було опановувати нові масштаби, брати на себе величезну відповідальність. Але вже раз відвідавши міністерство (напередодні в’їзду до нього), він почав накреслювати плани, як по-сучасному перебудує роботу, які перші кроки зробить.

І саме цей ентузіазм, ці прагнення нового, бажання не просто сказати своє слово в медицині, а й зробити його з користю для людей перемогли, і допоміг йому в цьому його ж трудоголізм. Хоча й досі має таку рису, як унікальна самоорганізованість, каже, що і тоді йому часто доводилось засиджуватись у кабінеті до півночі. …Він пригадував, як у дитинстві циганка сказала його мамі, що цей хлопчик обійматиме високу посаду. Мама нагадувала це пророцтво Віктору Леонідовичу, коли він очолив дільничну лікарню, потім центральну районну…

А коли пішов у міністерство, – сплеснула у долоні і схопилась за серце. Ф ортуна? Може, хтось так і подумає. Та сам Віктор Леонідович переконаний, що кожна людина свою долю творить сама. Життя ж лише і аргус. Наприклад, головним для нього завжди було питання – що відбувається із галуню, особливо із сільською медициною, яку знає, як мало хто. І проблеми її особливо близькі йому колишньому сільському хлопчаку. Ось чому й брав участь у підготовці чотирьох указів Президента України, що стосуються реформування сільської медицини.

І прикро йому, що досі їхні основні положення залишились на папері. Це можна пояснити і калейдоскопом кадрових змін керівництва МОЗ. Адже кожний відчував би подібні почуття, якби бачив, що його величезну працю зводять нанівець. І тому, що цього не відбулося, повертався знов і знову у 2005 і 2010 роках. Його невичерпної енергії вистачає на багатьох. І тому брав на себе додаткові зобов’язання: неодноразово В. Л. Весельського обирали депутатом районної, міської і обласної рад, балотувався до Верховної Ради України.

Люди довіряли лікарю, який уміє лікувати, організатору, котрий успішно розв’язує проблеми, і просто людині, котра завжди тримає слово. Де б не працював Віктор Леонідович у Києві, до нього завжди звертались і звертаються понині новоградці. Сотні й сотні людей у критичні моменти їхали до нього, а сьогодні завдячують повернутим здоров’ям.

Тож і не дивно, а радісно було спостерігати, коли в лютому 2010 року на підсумках конкурсу «Гордість міста» переповнений зал Палацу культури імені Лесі Українки встав у єдиному пориві – їх улюбленому лікареві вручали відзнаку «Патріот міста»! У багатьох присутніх при цьому в очах стояли сльози… В исокі посади зобов’язують до багатьох речей.

Але його високі посади – заступника, першого заступника міністра, керівника служби міністра, помічника Президента НАМН України, яку обіймає нині, і звання заслуженого лікаря України, котре отримав якраз за роботу в Новограді-Волинському – не міняють сутності людини, котра вміє щиро любити і не стерпить нехлюйства, котра усміхається відкрито набагато частіше, ніж гнівається, котра заради того, аби допомогти немічному, забуває про себе.

…Щоранку Віктор Леонідович, якими б нагальними справами не був обтяжений, телефонує своїм стареньким батькам, опікується, аби мали все необхідне. І часто приїздить до них із дружиною, донькою, сином і двома онучками. Та й вихідні свої дарує сім’ї, хоча вільного часу у нього обмаль (лише нещодавно знайшов можливість завершити роботу над кандидатською дисертацією, яку успішно захистив 30 вересня 2011 року – у день Віри, Надії, Любові і їхньої матері Софії – знову ж таки під знаком Любові!).

У душі він – тонкий лірик, котрий відкриває найніжніші струни людської душі, цінує талановиті особистості і любить у вузькому колі друзів заспівати пісню «Белая береза». Можливо, саме ті білокорі берізки, яких так багато в лісах Рихальська, рядками цієї пісні знову повертають до чистих джерел батьківської криниці. А рідні обереги дорожчі будь-яких удач, бо саме вони підтримують, надихають і ведуть вперед.

І.ДЕНИСЕНКО, завідувачка сектора з питань внутрішньої політики та зв’язків із громадськістю Новоград-Волинської РДА

Тетяна КОЗЛОВА, журналіст Новоград-Волинської міськрай газети “Лесин край”