Кіно про дно
Між мовою офіційних паперів та звичайною побутовою – ціла прірва! У спілкуванні ми фонтануємо емоціями, а документ ту саму інформацію запхне у два-три слова, наче на судовому засіданні – по суті. Хоч іноді не зайве, аби деякі ганебні явища життя мали б однакову насиченість характеристики на всіх рівнях спілкування саме задля виховного моменту “героїв”.
До прикладу, спитаєм “по-паперовому” у бабці: “Де це тут на вашому кутку соціально-неблагополучна сім’я?” А вона: “Хто, хто?” Потік красномовного пояснення мудра старість перекриває на п’ятій секунді: “Ви про ту кляту алкашню з нещасними дітьми? І куди тільки влада дивиться”. Після почутого наші освічені літературою вуста легенько смикає посмішка, але віддаєм належне – істина за народом!
Єдине спірне – щодо влади: саме вона й називає “тих клятих” делікатно – неблагополучними родинами, підтримую-чи хоч на якомусь плаву життя та цілісність проблемних мешканців соціального дна – ні, геть не водолазів за фахом, а татусів і неньок, нікчемна поведінка яких калічить тіла та душі маленьких янголів!
На жаль, батьки такої “по-роди” ніколи не гризли граніт науки моралі, прав, обов’язків. Часу не мали. Бо сіли якогось лихого дня щось там своє святкувати і по кільканадцять років із-за столу не встають! Так їм весело за столом, що страх і сльози власних “плодів кохання” не помічають! А малеча трясеться, осичиною голосить від недогляду і безпричинних стусанів! Найжахливіше далі: підростаючи, по-троху дитя звикне до пекельної атмосфери в родині, сприйматиме за норму “яства” обіднього столу: тарілку, повну недопалків, пляшку оковитої та недоїдки, що не здолали вцілілі у мордобої тато-мамині зуби.
Як не крути – діти виживають тільки з ласки Божої та земного нагляду вищезгаданої бабунькою влади. Приїде перевірка: гримить, волає до батьківського серця, нишпорить, шукаючи у хаосі хоч би натяк на каяття! Тато з мамою щось обіцятимуть, з нетерплячки поновити застілля гаркатимуть і брехатимуть, а дітки стиснуть вуста, аби не вискочили подробиці життя родини… Ховають за німотою, наче скарб, “щасливе дитинство”, пам’ятаючи загрозливе: “Патякатимеш – заберуть!” На жаль, іноді тільки сиротинець стає єдиним шансом на порятунок життя малечі, адже батьки святково-заклопотані. Як розбудити в таких істотах людину? Державні гонці роблять усе можливе – успіхи мінливі. Залишилось одне: крапельницями у лікарні привести “героїв” до тями, а далі, прив’язавши до стільця, аби вже тверезість не втікла від жаху побаченого, і прокрутити фільм, змонтований з уривків трагічних розповідей маленьких янголів про життя в пеклі:
– Мені 5 років. Під плотом о 12 ночі лячно, але безпечніше, ніж у хаті. Там дядьки і тітки п’ють. Боюсь…
– А я випросила у сусідки ніби для пташок жменьку зерна, а сама нам з братиком зварила поїсти…
– Мама заснула за столом. Я плакала і тягла її за руку до ліжка. Не змогла до-тягти – маленька…
– Мені півтора рочки. Батьків довго не було. Пішов шукати і впав біля хвіртки у сніг.
– Що далі?
– Далі? А далі в мене нема… Я малий, тож не знав, що треба вдягатись, коли на вулиці мінус двадцять!..
Страшне кіно, якого не повинно бути в житті! Єдина надія, що дітки, які сповна, до самого денця випили чашу страждань, наповнену духовним спотворенням дорослих, все ж виростуть та напишуть власний антисценарій до батьківських помилок! І наступне покоління янголів матиме сльози лише від реготу, величезні очі від захоплення, а порожній шлунок тільки після прогулянки з найріднішими – татом і мамою!
В. РОМАНЧУК
