Про весілля по-науковому

Весілля – це веселощі, гуляння, втілення гумору та національного менталітету. Й дещо незвично приєднувати до цього слово “ареал”, який “локалізується у східній, північній, південній, західній частині світу…” Звучить якось холодно, не-понашому. І правильно, бо це лексика науковців, які пояснюють весільно-обрядовий розподіл, зокрема й регіону Ємільчинщини. Отож, Ірина Несен, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського НАН України про весілля на Поліссі.

 Системне дослідження місцевого шлюбного дійства засвідчує існування на теренах Центрального Полісся низки ареалів та мікроареалів, де святкова реалія зі сталим структурним ядром має варіативні форми розгортання композиції, що створює враження поступового перетікання обрядового дійства із одного ансамблю в інший. Жодне етноритуальне явище не виникає раптово на певній території, а поступово накопичується, врешті стаючи панівним. Це характерно не лише для напрямку “північ-південь”, а й “захід-схід”. Особливо відчутною ця тенденція є на вододілах або у так званих перехідних зонах. Згадані ареали локалізуються відповідно у східній, північній, південній та західній частинах регіону. Західний ареал поширюється на територію межиріччя Уборті й Горині, охоплює західну частину Олевського, Рокитнівський, Сарненський, Дубровицький, північну частину Костопільського та Березнівського районів. Східний ареал (Київське Полісся) займає територію між Дніпром та м. Народичами, охоплює північні райони сучасної Київської області (Чорнобильський, Поліський, Іванківський, більшу частина Вишгородського) і східну частину Народицького, приблизно до м. Народичі. На півдні він обмежений руслом Тетерева. 


Північний та південний ареали розмежовані умовною лінією: Костопіль – Березне – Емільчине – Мокляки (Ем. Ж.) – Володар-Волинський – Малин – Бородянка – Вишгород. При цьому місцевий весільний обряд північного ареалу синтезував елементи, властиві всій північній частині Центрального Полісся. Ареал на заході обмежений Убортю, на сході межує з Київським Поліссям. Південний ареал займає територію, розташовану на південь від згадуваної умовної лінії Костопіль – Березне – Емільчине – Мокляки – Володар-Волинський – Малин – Бородянка – Вишгород до умовної лінії Рівне – Новоград-Волинський – Житомир – Радомишль – Козичанка (Мак. К.) – Київ. Охоплює частину Рівненщини (південь Костопільського та Березнівського р-нів), Житомирщини (північ Новоград-Волинського, південь Емільчинського, Володар-Волинського, Черняхівський, Радомишльський райони) та Київщини (південна частина Вишгородського, Бородянський та Макарівський район). Ареальні характеристики визначаються низкою параметрів, які засвідчують спорідненість місцевого шлюбного дійства з південноволинським, подільським та наддніпрянським. Весілля південного ареалу зберігає низку спільних явищ і, водночас, умовно розпадається на західну, центральну та східну частини (мікроареали). Західний мікроареал між Рівним і Корцем та Костополем і Березним. Центральний – між лініями Емільчине – Володар-Волинський – Малин; Новоград-Волинський – Житомир – Радомишль. Східний – локалізується у межиріччі Ірпеня та Тетерева. В кожному із них спостерігається побутування як північних, так і південних тенденцій. Тобто південно-західна частина Центрального Полісся тяжіє до тенденцій північної Рівненщини, а південно-східна – до північної Київщини. В кожному із чотирьох визначених ареалів ритуальне дійство чітко виявляє варіативність в структурному, атрибутивному, термінологічному та інших відношеннях.

Критеріями для визначення ареальних особливостей весілля є насамперед порівняльний аналіз схем розгортання головних моментів дійства. Так, відома в Україні тричленна весільна композиція, в Центральному Поліссі має кілька прочитань. Передшлюбна частина тут повсюдно розвинена. Однак, на півночі спостерігаємо чітку відокремленість її складових. На півдні, а часом і на сході етап сватових переговорів і святкування шлюбної угоди фактично злиті: що імовірно обумовлено зміною світоглядних засад щодо вибору пари: “Як дівка к’ягиня, а хлопець – кавалєр (пара, що зустрічається), то могли і зразу запить, а як вагались, то запивали назавтра” (с. Вишевичі Рад. Ж.). На заході таке святкування і нині пам`ятають у формах малого (без музик) – “запоїни”, “запітки” та великого (з музиками) – “свачини” (Олевський р-н), “сватини” (Рокитнівський р-н). Слід зауважити, що більшість наведених термінів, не є чіткими відповідниками певних етапів. Термін “сватання”, приміром, в місцевій говірці майже не вживається. Цей момент інколи визначається як “запоїни” і пов’язується з питтям “першої чарки” на знак початкової згоди молодої. Завершенням передвесільної частини в цьому випадку є “змовини”, на яких остаточно підтверджується рішення про шлюб (с. Крупове Дубр. Р.). У регіональній говірці “змовини” часом заміняються “заручинами” (Олевський р-н). У зв’язку із завершенням передшлюбних переговорів у регіоні спорадично фіксується локальний звичай носіння “снєдання” молодій свекрухою або нареченим (Олевський р-н).

Весільні обряди з хлібом, як провідний мотив початкової частини весілля, також позначені окремими відмінностями на осі “схід-захід”. Якщо на заході регіону хліб у ході сватання лише міняють, так і не розрізаючи до завершення весілля, то на сході – його ділять обов`язково, принаймні під час змовин. Тут споживання сватового хліба неодруженою молоддю має сприяти швидшому вибору нею пари у ближчому майбутньому. При цьому хліб, принесений сватами, розрізала і роздавала сама молода. Отже, хліб цей мав яскраво виражений приворотний характер: “На змовінах хліб сватовий трохи лишали, старії вийшли, а тоді дівки прийдуть і його ламають, хватають, котра швидше заміж піде” (с. Тараси Пол. К.). “Як молодий первий окраєць возьме собі, то будуть дівки його цілий вік цілувать, тому треба, шоб молода вперод ухватила, а то вон буде шляцця” (с. Сукачі Ів. К.). На Житомирському Поліссі ці дві тенденції виявляються у спорадичному (розпорошеному) вигляді.

До варіативних слід віднести й знакове виявлення згоди висватуваною дівчиною. На більшій частині регіону позитивною відповіддю вважалось прийняття нею чарки з рук молодого, супроводжуване фразою: “На здоров’я” із наступним питтям могорича усіма присутніми за круговою схемою. Цілком оригінальним і не описаним в українських етнологічних працях є локально поширений у північному ареалі звичай прийняття молодою на знак згоди пари нових постолів від молодого, який зафіксовано автором на межі Овруцького та Народицького районів: “Молодий прійдє і постола шібає. Як дівка пріймає, то будє согласна, а нє, то казала: “Не шурай, не булай і своє лапті забірай” і гарбуза віносили” (с. Гуничі Ов. Ж.).

Також невідомим локальним знаком згоди у південному ареалі було виймання дівчиною зубами корку із пляшки, принесеної сватами (Радомишльський, Черняхівський р-ни). Найчастіше відмовою сватам було повернення їхнього хліба або мовчання молодої під час звертання до неї. На заході негативним знаком вважалося сидіння дівчини на лаві, а на півдні – “давання гарбуза”, поширене повсюдно в Україні.

У межиріччі Случі й Стиру чітко фіксується побутування окремого етапного періоду підготовки молодою посагу лише після завершення передшлюбного циклу. У місцевій структурі він подекуди має спеціальну назву – “мира” – вимірювання родичками молодої розмірів усіх вживаних на весіллі тканин та одягу, які необхідно виготовити (с. Кричільськ, Клесів Сарн. Р.). У той час, як на сході збереглися місцеві звичаї, за якими хлопець сватав дівку лише після дарування йому сорочки і гуляння у ній.

Аналізуючи характер передшлюбних зібрань, ми також спостерігаємо їх ареально диференційовані особливості. На всій північній частині регіону вони мали родовий характер. Тут побутувала традиція носіння пирогів молодим і кількома його родичами до молодої з одноіменною назвою етапу. Тут крім відомих в етнологічній літературі лексем (“свачини”, “пироги”) фіксуємо невідомі терміни – “заігрини” (село Орв’яниця Дубр. Р.), “заїрини” (село Крупове Дубр. Р.). Останні пов’язувались із прикрашанням (“рядінням”) короваю барвінком, “дерезою”, “шовковою травою”, калиною. Етимологія назви, очевидно, пов’язана з коренем їр, від якого на думку О. Потебні, походить і слово “рай” – “ірій”.3 В нашому випадку “заїрини” – перетворення випеченого весільного хліба на рай через оздоблення його різними рослинами. У білорусів “їрник” – діалектна назва явора 4. “Заігрини” означають початок власне весільного дійства.

На півдні, напередодні шлюбу, найчастіше відбувалося частування при випеченому короваї. На сході регіону фіксуємо надзвичайну варіантність назв і змістових акцентів щодо передвесільних зібрань молоді та роду взагалі, про що йшлося вище. В цьому сенсі найбільш яскраве і самостійне обрядове звучання мали “заручини”. На тлі Центрального Полісся лише тут цей етап існує цілком автономно від “змовин”, пов’язаний iз передвесільним посадом молодих і виступає прологом весілля зі специфічними обрядодіями, серед яких бачимо годування молодих у коморі: “Свати першими сідають за стол, а молодих в комору вели їсти, а потім уже садили за стол” (с. Діброва Пол. К,). У переддень весілля тут також дарували чоботи, або пришивали квітку до одягу молодому. Виокремленість дарування купованого взуття в окремий етап, характерна для південної частини Київського Полісся, імовірно, обумовлена насамперед торгово-економічною ситуацією у краї. Щодо відомого в етнологічних працях “дівич-вечора” зазначимо, що згадана назва в регіоні практично ніде не фіксується і видається дещо штучною. Критерієм реального побутування у місцевій сільській традиції етапу з такою назвою можуть бути визнані відповідні пісенні тексти. Останні фіксуються лише на південно-західній околиці Києва (Макарівський р-н). Етап відбувався у суботу, був пов’язаний з виготовленням весільного деревця, що у піснях порівнювалося з процесом зведення будівлі, а сам вечір визначений текстами як “дивен”.

В ході дійства “дівич-вечор” трансформувався у етап “чоботи”, коли у хаті нареченої з’являвся молодий з боярами і, відповідно, з подарунками (с. Козичанка Макар. К.). Звертає на себе увагу також наявність у етапах передшлюбної підготовки теми обмивання молодих, відсутньої у інших розглянутих ареалах. Такими є “митвини” (с. Чайківка Рад. Ж.). Цей момент відображено в окремих піснях:
“Мамонько-голубонько
Змий мені голівоньку
Змию, донечко, змию
З суботи на неділю
Да й заплету кісоньку
Й начешу начісоньку
Начешу начісоньку
На чужу сторіноньку
Йа в неділю не буду
Бо поїдеш до шлюбу” (село Комарівка Макарівський район Київської області)

Запрошення на весілля не завжди мало структурно виокремлений характер. В західному ареалі склад присутніх на весіллі визначався часом іще під час “свачин” (“Хто на змовінах гуляє, той і на весіллі”, Олевський р-н), або у момент запрошення “на коровай”. В інших частинах регіону молода найчастіше запрошувала рід у переддень шлюбу. Однак, на півночі запрошення відбувалось уже після одягання на неї весільного вінка. Південний ареал репрезентує поєднання запрошення з додатковими локальними актами. Це, зокрема, передвесільне збирання стрічок у подруг молодою зі старшою дружкою.

Шлюбна частина ритуалу також містить чимало ареально регламентованих прочитань. Ключовим моментом таких особливостей є поняття початку весілля. Він найчастіше пов`язувався тут із виготовленням основних атрибутів. В західному ареалі останнє здійснювалось найчастіше в неділю у послідовності “коровай – гілки (“шишки”) – свічка”. У північному ареалі визначена послідовність зберігається, однак деревце виготовляється як окремий атрибут, а не як частина короваю. Його “виття” не виокремлюється в окремий етап зі спеціальною назвою, а відбувається у межах коровайного етапу. На Київському Поліссі початком шлюбної частини вважалось виготовлення весільного деревця. Така тенденція відзначена в Чорнобильському, Іванківському, Поліському районах, простежується в напрямку Житомирщини і зникає лише за Народичами. Навіть рубання деревця в регіоні здійснювалось саме в цей день: “В нєдєлю, як молоді пойдут до вєнца, тогди в обох хатах в’ють вілце дівки. У саду прамо в нєдєлю вішню вірубалі, на свальбу вілце рубать не грех” (с. Блідча, Феневичі, Старовичі Ів. К.). Випікання короваю в східному ареалі завжди займає проміжну позицію між передвесільною і власне весільною частинами ритуалу й відбувається у переддень шлюбу. На півдні регіону шлюбна частина розпочиналася вінчанням, що відповідає і загальноукраїнській традиції, а виготовлення усіх атрибутів відбувається у попередні кілька днів. Ця особливість спостерігається від південної частини Вишгородського району і продовжується далі на південь. Отже, у південному ареалі, на відміну від інших, підготовка до шлюбу тривала упродовж кількох днів, захоплюючи п’ятницю (Бородянський, Макарівський, Радомишльський, Черняхівський, Новоград-Волинський р-ни). Відображена вона і у пісенних текстах: “П’ятниця калачниця, а субота коровайниця…” або:
“Ой, сосонка
Літо і зиму зелена
Я в п’ятницю
Була дівчина весела…”
В цей день випікали порційне печиво, яким, зокрема, просили на весілля: “У п’ятницю молода кличе на весілля, а її мати кличе жінок “на верчі”” (с. Козинці Бор. К.).
Розглянемо детальніше усі складові визначеної композиційної послідовності. Насамперед зазначимо, що Центральне Полісся є зоною поширення коровайного обряду. На взаємообумовленість моментів початку шлюбу і виготовлення короваю, а також завершення першого та розподілу останнього у білоруській весільній традиції, свого часу звернув увагу М. Нікольський 5. З лівого берега Уборті і далі на захід спостерігаємо традицію випікання одного короваю в молодого (Олевський, Рокитнівський р-ни). Зростання короваю, що печеться, забезпечували хлопчики-“бобри”. Діти тут запрошували і на коровай, а отже, і на весілля. Місцевий тип короваю високий, з непарною кількістю гілок – “шишок” – від 3 (Олевський р-н) до 15 (Сарненський р-н) або весільним деревцем – “квіткою” (Рокитнівський р-н). Коровай молодого далеко не завжди є спільним. Такий варіант дійсно спостерігаємо у межиріччі Случі й Стиру, де відбувається зміна загальної композиції весільного дійства, характерна для Центрального Полісся. Етап “перезви” (“перезову”) тут входить у структуру шлюбної частини. Саме в його межах виконується розподіл короваю молодого. У межиріччі Уборті та Случі існування короваю лише у молодого обумовлює появу інших видів ритуальної їжі аналогічного коду в молодої. Так, в басейні Середньої Уборті ритуальна страва молодої – квас (з ячменю, груш). У цьому сенсі показово, що “квас” у верхніх лужичан є терміном синонімічним весіллю (“kwas”) 6. У верхів’ях Уборті, Случі та Горині на тлі побутування двох короваїв рудиментарно існують традиції, що засвідчують не надто давню появу практики виготовлення короваю і у молодої. Так, на півночі Хмельниччини, яка історично була південною околицею Волинської землі, знаходимо натяки на існування у давнину лише одного короваю, у молодого: “Хоч у молодої також випікали коровай, але коровайниці від молодого з тичками оздобленими вінком (конями), ходили до молодої запрошувати її коровайниць до молодого на коровай, помагати” (с. Голики Із. Х.). Нарешті, спорадично фіксуємо випікання у молодої пирога з різними назвами. Це пиріг-“ситяник”, яким на другий день частують дітей (с. Люхча Сар. Р.), або пара довгих верчів (с. Острів, Дубр. Р.). З ними вона їде до свекрухи, де їх на ніч кладуть їй під голову (с. Бережниця Дубр. Р.) 7.

У північному ареалі коровай випікали і в молодої, і в молодого. Тут він майже не мав рослинних прикрас, лише тістяні шишки-квіточки. На сході його випікання пов`язувалось з додатковими діями, виконуваними дітьми (етап “топкання віника”). Київське Полісся має також відмінну від решти регіону систему прикрас весільного короваю. Ареально обмеженою є й система обрядових дій, які виконують під час випікання короваю. Так, на сході по краях сформованого короваю ставили чотири свічки. Перед всаджуванням у піч кидали туди “в’їрчика” (невеликий згорнутий пиріг): “Вон там печецця і коровай печецця зі свічками запаленими. Свічки як довш горять, так молоді довше житимуть у парі, бувало шо свічки в печі аж до короваю догорали, закон такий, шоб свічки не загасить. Той перший в’iрчик лишали у печі” (с. Рудня Димирська, Вахівка Виш. К.).

Південніше лінії “Олевськ – Коростень” коровай має прикраси у вигляді зелених рослин, серед яких барвінок і калина – головні. Тут майже скрізь фіксується назва “коровай”, поодиноко “короваль” (с. Візня Мал. Ж.). В окремих селах, розташованих нижче Малина, замість лексеми “коровай” фіксується “калач” (останній зберігає всі ознаки короваю). Тотожність понять “коровай”-“калач” у регіоні засвідчує пісня:
Піч наша регоче
Бо калачів хоче
Скоріше ліпіть
Бо їсти хочем (с. Горинь, Буки Мал. Ж.)
На території між Малином і Радомишлем в окремих селах назва “коровай” вживається і щодо хліба, спеченого у вигляді двох зліплених боханців без нижнього коржа, але також із парою цілих яєць. Такий хліб функціонує на весіллі як хліб для молодих. Родичі ж у цьому випадку “обкликаються пірожками” або “колачами” (попарно випеченими), а “коровай” (“калач”) молодого везеться до молодої, де стоїть упродовж гостини (с. Горинь Мал. Ж.).

У регіоні з півночі на південь ми спостерігємо збільшення асортименту весільного печива. Якщо на півночі це лише коровай і пиріг для дружок, або присутніх родичів, то на півдні з`являються різні порційні вироби – “балабушки” (с. Іванівка), “пампушки” (с. Буда-Вороб`ї Мал. Ж.) “пірожки” (с. Горинь, Буки Мал. Ж.; Меделівка Рад. Ж.), “булочки” (с. Рубежівка, Гута-Мар’ятин Нар. Ж.). Для дітей спеціально випікалось печиво у вигляді пташок – “качечки” (с. Меделівка, Ворсівка Рад. Ж.). Остання форма простежується і далі на південь Волині, де також фіксуємо терміни “гуски” (с. Голики Із. Х.), “горобейкі” (Острізький р-н). На сході для найрідніших випікається спеціальне печиво – кручені довгасті або круглі пироги (“верчі”, “врачі” – с. Підгайне Ів. К.) також із цілими яйцями всередині (с. Блідча Ів. К.; Рудня Димирська, Станишівка Виш. К.), відомі також в окремих місцевостях Центральної України. Під час розподілу їх розрізали навпіл для кожної пари запрошених на весілля родичів. Аналогічного призначення пироги фіксуються і у прилеглих до Київщини районах (с. Меделівка Рад. Ж.).

На південь від умовної лінії “Бичаль – Томашгород – Жовтневе – Щорсівка – Прибірськ – Богдани” починається зона побутування парного печива, яка поширюється далеко на південь України. Насамперед це стосується появи спеціально випеченого для молодих парного печива з назвами “пара”, “парочка” (Костопільський р-н), “паристий хліб” (Славутський р-н), “коровай” (с. Буки Мал. Ж.), “малий калач” (Радомишльський р-н), “близнята” (с. Ліщина, Котелянська вол., Волянщина, Горошківська вол.).8 Подекуди існував окремий передшлюбний етап “рядіння” цього хліба шляхом його обмотування червоними нитками з додаванням калини, а також етап “розбірання” (Радомишльський р-н). При цьому його не різали, а ламали руками. Цей вид печива упродовж дійства супроводжував молодих, а по весіллі з`їдався. Для цього у понеділок його різали навпіл. Половини послідовно ділили в хатах молодого та молодої. В інших частинах регіону його відповідником була звичайна хлібина, не позначена окремою назвою. Крім парного хліба тут також побутувало носіння на снідання попарно зв’язаних червоними нитками вареників з маковою начинкою: “Мак з вареників, що роздавали приданим на весну тут сіяли і сходив”.

По всій півночі регіону виконавцями коровайного етапу виступалють лише жінки з роду. Участь чоловіка у вимітанні печі зустрічається вкрай рідко і не має системного характеру. На сході фіксується вимітання печі хлопчиком. Вимітання печі чоловіком є панівним в південному ареалі: “Мужчина жар вигортав: “Кучерявий піч вимітає, кучерява в піч заглядає. Тоді жонки стараюцця його лопатой ударить, а вон тікає. Коровай хусткою покривали, друга під сподом” (с. Рудня Димерська Виш. К.). Або: “Колотив у челюстях віхтем на тичці” (с. Жовтневе Виш. К.). Часом участь чоловіка обмежувалась загляданням у піч, також перед всаджуванням короваю: “Уже як у піч садиш, то підманюєш мужика, шоб у піч заглянув да як угнеш його коцюбою – “А яке ти маєш право тут бути, твоє тут не діло, але треба, шоб заглянув” (с. Меделівка Рад. Ж.). “Коровай у піч садовить мужчина і шоб лопатою хотя б одну жонку набіть, а вони всі купою його валять” (с. Савлюки Мал. Ж.).

Не останнє місце в ареальній традиції займає питання чисельності способів виготовлення та побутування весільного деревця – одного з відомих маркерів українського весілля. Існування деревця у Центральному Поліссі виявляє цілу низку суттєвих особливостей. В цьому напрямку можна виділити лексичну та етнографічну ріноманітності.Лексичні особливості свого; часу були предметом спеціальної уваги, тоді як його етнографічна локалізованість практично не систематизована 10. В Центральному Поліссі автору дослідження вдалося виявити низку варіативних ознак цього весільного атрибуту. Попередній аналіз коровайних традицій в західному ареалі засвідчив, що тут відбувається злиття двох найголовніших весільних атрибутів – деревця і короваю. Динаміка зміни починається на лівому березі Уборті, де коровай і деревце – ще окремі атрибути. У Рокитнівському р-ні деревце молодої об’єднується з короваєм молодого в процесі реалізації обрядового дійства (с. Сновидовичі, Біловіж, Рокитне Рок. Р.). “Її гілку-шишку на порозі встромляли в його коровай. Під час розподілу йолку знову виймали і ставили на покуті” (с. Обсіч Рок. Р.) 11. Символіка деревця втілена у вертикальній системі прикрас короваю та в пісенному фольклорі. Високий коровай простежується далеко на південь Рівненщини та в північних районах Хмельниччини. Так, в Ізяславському районі паралельно побутує прикрашання барвінком і калиною, або невеличкою сосною (с. Голики Із. Х.). У північному ареалі суцільно побутує одне деревце, яке виготовляється у молодої. На крайній півночі ареалу фіксуємо традицію закріплення весільного деревця не в звичайному положенні на лаві, а підвішування його до поперечного бруса, над покутем кроною донизу, що дає змогу виявити його додаткову семантику. Цей мікроареал локалізується північніше лінії “Лугини – Овруч – Ст. Дорогинь”. Після здійснення викупу деревця неодружений представник молодого отримує право зірвати деревце і встановити його звичним чином на покуті. На сході, у Поліському та північній частині Чорнобильського районів, воно виготовляється у молодого (с. Королівка, Діброва, Тараси, Зелена Поляна, Новий Мир, Жовтневе, Луб`янка, Бобер Пол. К.; Крива Гора, Зимовище, Старосілля, Красно Чорн. К.). Південніше Прип’яті (порубіжні с. Жовтневе, Бобер Пол. К., В. Корогод, Паришів Чорн. К.), на більшій території Київського Полісся (Іванківський, Вишгородський, південь Чорнобильського р-нів) побутувало два деревця – у молодого і в молодої (с. Кошівка Чорн. К.; Леонівка, Термахівка, Підгайне, Феневичі, Блідча, Сукачі Ів. К.; Любимівка, Глібівка, Федорівка, Богдани, Сухолуччя, Вахівка Виш. К.). На півдні спостерігається спорадично-безсистемне чергування побутування деревця, що є атрибутом молодої, або його субститута – барвінкового вінка на короваї з аналогічною деревцю назвою. Обмежена роль деревця на півдні регіону засвідчується також традицією його відсутності у весіллі сироти (Макарівський р-н) та виття його лише для “чесної” молодої після її дефлорації 12.

Третій атрибут шлюбної санкції – посадну свічку завжди виготовляють останньою. В західному ареалі виконавцями цього акту є чоловіки: “Свічу злучалі баби, а сукалі чоловіки, такі, шоб не вдовці. Її барвінком і красной ніточкой обкручівалі” (с. Кишин Ол. Ж.). В інших трьох ареалах – жінки-коровайниці. В межах Овруцького та Народицького районів спостерігається своєрідне виготовлення посадної свічі шляхом ліплення і табуювання дії качання воску.

Вінчання на сході, півночі та півдні найчастіше відбувалося в день весілля, але було структурно відокремлене від народного шлюбного обряду. Лише після повернення із церкви відбувалося збирання весільних родів, виїзд “по молоду” та наступне з`єднання свічок у неї на порозі. На заході, вінчання і весілля взагалі відбуваються в різні дні (тижня). І лише на південних околицях регіону (басейни Верхньої Уборті та Ірпеня) церковний обряд вплетений в сюжетну канву народного дійства. Тут етап з’єднання свічок відбувається перед церковним обрядом (с. Бараші Ем. Ж.) або під час (Костопільський р-н). У структурі шлюбної частини з`являються нові етапи – “дівування” та “ходіння на галушки” (Києвосвятошинський р-н). “Дівування” передбачало знімання з вінка молодої стрічок та виконання пісень, пов’язаних із темою заручин:

“Коснички, мої
Уплітки мої
Де я вас подіваю
Положу я вас
Почеплю я вас
В садочку на кілочку
Батенько йтиме
Як сад цвістиме
Як голуб той густиме
Матінка йтиме
Як сад цвістиме
Як голуб той густиме
Прийдуть сестриці
Пити водиці
Та й будуть говорити”
(с. Савенки Виш. К.; Лютіж Ів. К.).
На сході регіону втілення цієї теми часом спостерігаємо і в етапі “заручини”. Повернення молодого після вінчання додому з метою збирання весільного поїзда, на відміну від решти територій Центрального Полісся, на південному сході має окрему назву “на галушки” і регламентує участь у ньому не лише роду молодого, а й супровід його чоловіками-родичами молодої. Існування такого етапу, позначеного спеціальною назвою свідчить про те, що тут процес злиття вінчання і народного шлюбу в одному дні відбувся набагато раніше, ніж у Центральному Поліссі.

Надзвичайно важливим моментом ареальної традиції регіону є співвідношення етапів зміни зачіски молодої та розподілу головного тут весільного хліба – короваю. В кожному з ареалів автором дослідження відзначено їх значну динаміку. Так, на заході у межиріччі Уборті та Случі спостерігається співвідношення “завивання” – “квас” (с. Юровому, Обищі, Сущанах, Андріївці, Копищі, Хочиному Ол. Ж.; Боровому, Сновидовичах Рок. Р.) Відповідно “квас” – “завивання” – лише в межах Середньої Уборті (с. Журжевичі, Біловіж Ол. Ж.). Далі на захід співвідношення “завивання” – “коровай” фіксується насамперед в межах північних районів Рівненської області: Рокитнівського, Сарненського, Дубровицького. Межа між порядком розташування етапів, пов’язаних з поділом коров;аю та покриванням молодої, в ареалі, знаходиться на умовній лінії “Кричільськ (Сарн. Р.) – Березне – Жовтневе (Ол. Ж.)”. У північному ареалі співвідношення “завивання” – “коровай” є панівним (с. Ст. Вороб’ї Мал. Ж.; Бехи, Обиходи Кор. Ж.; Рудня Перганська, Жубровичі, Озеряни, Замисловичі Ол. Ж.; Борове Рок. Р., весь Овруцький та північна частина Народицького р-нів до с. В. Міньки Нар. Ж.). Це співвідношення зберігає семантичну єдність етапів “посаду” і зміни зачіски та убору молодої. Співвідношення “завивання”–“коровай” та “коровай”–“завивання” в східному ареалі розмежоване умовною лінією (В. Міньки – Блідча Ів. К.; Леонівка Ів., К.; – Димер Виш. К.), яка тут є весільною реалією на момент кінця ХХ ст. В південному ареалі переважаючою є послідовність етапів “коровай” – “завивання” (с. Сарновичі Кор. Ж.; Бобер, Королівка, Шевченкове, Федорівка, Пол., К.; Сидоровичі, Розважів Ів. К.; Н. Шепеличі Чорн. К.; Рудня Димирська, Глібівка, Вахівка Виш. К.; Емільчинський р-н; Жовтневе, Білокоровичі, Тепениця, Радовель Ол. Ж.; суцільно межиріччя Вужа та Тетерева). Вона простежується на півдні регіону уже в середині ХІХ і в наступні періоди 13.

Дійство повесільної частини в регіоні, як і скрізь в Україні, пов’язане із рядженням та діями алегоричного змісту. При цьому в західному ареалі весільні молодого прив’язували молоду до дерева, годували сіном, “придани” (її родичі) привозили їй снідання у посуді, вирізаному з різноманітних овочів – буряків, гарбузів тощо. Тут побутує і поняття “дякування” (батькам за молоду), а також етап “виведення молодої на село” (басейн Горині). В півночному ареалі повесільне “одруження батьків” пов’язане з гротескним розігруванням їхнього вінчання навколо ступи. Таке сюжетне прочитання спостерігається і на півночі Київщини (Чорнобильський, Поліський р-ни) 14. Далі на південь гуляння відбувались у вигляді розпивання “барила” з одноіменною назвою етапу (Іванківський, Бородянський, Макарівський р-ни). У Вишгородському р-ні центральне місце повесільного сценарію займає каша. Обрядодії з кашею мають системний характер і у багатьох моментах повторюють схему реалізації родильних обрядодій: кашу варили, збирались родом і возили горщик зі стравою по селу, “торгуючи” його. Така обрядодія мала назву “водіння каші кругом села” або “вкруг компанії” (м. Вишгород К., с. Глібівка Виш. К.). Учасників процесії називали “кашниками”. Після провезення каші селом, збирались до однієї з весільних хат і “кидали” на неї гроші. Той, хто клав найбільше, мав право бити горщик, а також ділив страву між присутніми. Вершок при цьому отримувала сваха (с. Воропаїв Виш. К.). Цей акт символізував завершення святкових гулянь: “Поки каші да не їли, то усі пили і їли. А як каші наїлися, як собаки розбіглися” (м. Вишгород К.).

По лінії північ-південь відбувається і збільшення тривалості весілля, від 3-х днів на півночі до неповного тижня – на півдні. Наступна після весілля неділя на більшій частині регіону пов’язана з носінням пирогів батькам молодої та їх взаємообміном. В південній та південно-східній частинах в цей час відбувався етап під назвою “гуляти Харитона”, до участі в якому запрошувались лише одружені жінки.

Підводячи підсумок у питанні ареального вивчення весільної структури Центрального Полісся зазначимо, що серед обстежених територій статичним ядром побутування регіонального весільного дійства слід вважати північний ареал. Усі інші є його периферійними (перехідними) частинами, які одночасно зазнають впливу двох ареалів – регіонального та сусіднього, а отже, зберігають найбільшу кількість модифікацій різних весільних сюжетів. Тому вони є зонами активного побутування динамічних явищ шлюбної традиції. Тут спостерігається поступове накопичення змінних явищ загальної схеми весільного дійства, і остаточний перехід до іншого субрегіонального варіанту. Чим далі просуваємось ми на південь, захід або схід, тим варіативнішою стає композиція, в ній з`являється все більше нових елементів, які нарешті змінюють статичну структуру композиції й створюють її новий варіант. Висновки етнологічного вивчення весільної традиції Центрального Полісся корелюються з регіональними дослідженнями в галузі етномузикології 15.

1 Вовк Хв. Шлюбний ритуал та обряди на Україні // Хв. Вовк Студії з української етнографії та антропології – Прага.: Укр. гром. видавничий фонд, 1926. – С. 215–337. Здоровега Н. І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. – К.: Наукова думка, 1974. – 159 с.

2 Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. – К.: Наукова думка, 1988.; Борисенко В. К. Семейные обычаи и обряды // Общественный семейный быт и духовная культура населения Полесья. – Минск.: Наука и техника, 1987. – С. 153–182.

3 Потебня А. А. О купальских огнях и сродных с ними представлениях // Символ и миф в народной культуре. – М.: Лабиринт, 2000. – С. 408.

4 Толстой Н. И. Троицкая зелень // Славянский и балканский фольклор. Духовная культура Полесья на общеславянском фоне. – М.: Наука, 1986. – С. 14.

5 Никольский Н. М. Происхождение и история белорусской свадебной обрядности. – Минск: Изд-во АН БССР, 1956. – С. 178.

6 Брак у народов Центральной и Юго-Восточной Европы. – М.: Наука, 1988. – С. 68.

7 Рукописний фонд Інституту мистецтвознавства фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського (далі РК ІМФЕ – І. Н.). – Ф. 14–5. – Од. зб. 436.

8 Кравченко В. Г. Пісні, хрестини та весілля. – Житомир, 1914. – Т. 1. – С. 147, 177.

9 Кравченко В. Г. Цит. праця. – С. 195.

10 Гура А. В. География группы восточнославянских названий свадебного деревца // Ареальные исследования в языкознании и этнографии. Язык и этнос. – Л.: Наука ЛО, 1983. – С. 198–203. Романюк П. Ф. Обрядовое деревце в правобережнополесской свадьбе // Полесье и этногенез славян. Предварительные материалы и тезисы конференции. – М.: Наука, 1983. – С. 77–78.

11 РК ІМФЕ. – Ф. 14–5. – Од. зб. 436.

12 Rokossowska Z. Wesele i piesni ludu ruskiego ze wsi Jurkowszczyzny w pow. Zwiahelskim na Wolyniu // Zbior wiadomosci do antropologii krajowej. – Krakow, 1883. – T. 7. – P. 165.

13 Морачевич И. Село Кобылья, Вол. Губ. Новоград-Волынского уезда // Этнографический сборник. – СПБ., 1853. – Вып. 1. – С. 305; Кравченко В. Г. Звичаї у с. Забрідді та по деяких інших, недалеких від цього села місцевостях Житомирського повіту на Волині: Етнографічні матеріали, зібрані Кравченком Васильом. – Житомир: Робітник, 1920. – С. 103.

14 Курочкін О. В. “Метод синкретичних вузлів” і давні весільні ігри українців // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць. – К., 2003. – Вип. 3(6). – С. 58.

15 Коропниченко Г. Перехідна зона як об¢єкт мелогеографії (за матеріалами весільних наспівів межиріччя Тетерева та Ірпеня // Проблеми етномузикології: Зб. наук. пр. / Упоряд. О. Мурзина. – К., 1998. – С. 137–166; Скаженик М. Модифікації весільного мелотипу 63 на Житомирщині // Народна музика Волині. Збірник матеріалів. – Кременець, 1998. – С. 52–61; Карпенко С. Весільні мелотипи села Печалівка (Мирне) на Костопільщині // Народна музика… – С. 41–46. Автор висловлює вдячність співробітнику Національної музичної академії України Г. Коропниченко за надану можливість використання її польових матеріалів, записаних у межиріччі Ірпеня і Тетерева.

www.polissya.eu

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *