Наша Ніна Матвієнко відсвяткувала свій ювілей

До 65-річчя з Дня народження української співочки, народної артистки України (1985 р.), лауреата Державної премії УРСР ім. Тараса Шевченка (1988 р.), Героя України, члена Спілки кінематографістів України (1988 р.) нашої землячки Ніни Матвієнко в центральній районній бібліотеці розгорнута книжково-ілістративна виставка “Княгиня народної пісні”.

 З нагоди ювілею вітання співачки надіслали голова райдержадміністрації Леонід Забела та голова районної ради Петро Лісовий.

З цієї нагоди журналіст газети “Експрес”, цікавлячись  життям відомої співачки, із нею поспілкувався.

“Для мене дуже важлива така річ, як совість. А сьогодні у багатьох людей її просто немає”, – каже Ніна Матвієнко, яка цими днями відсвяткувала ювілей. Знаменита співачка і нині багато гастролює (особливо регіонами), тому застати її у київській квартирі не так просто. Принаймні мені це вдалося з “надцятої” спроби…

“ДО КОСМЕТОЛОГА ХОДИТИ ЛІНЬКИ”

– Ніно Митрофанівно, якщо говорити не про роки в паспорті, а про відчуття — на скільки почуваєтесь у душі?

– Ой, по-різному буває.(Усміхається). Іноді я почуваюсь юною дівчиною, іноді молодицею, а іноді й бабусею. Особливо, коли вилажу з машини після довгої дороги. Тіло втомлене, ноги набрякли, йду, хитаюся — бабуся, та й годі! А потім трохи випростаєшся, переведеш подих, вітерець повіє, приголубить — і я знову дівка. (Сміється).

– Які у вас сьогодні стосунки із дзеркалом?

Одна моя добра знайома якось розповідала: “Глянула сьогодні зранку у дзеркало, а там на мене щось дуже страшне дивиться. Потім умилася, причепурилася, дивлюся знову — щось наче знайоме”. (Усміхається). Я ж, заглядаючи у люстерко, стараюсь щоразу повторювати: “Ой, якакрасива-а-а!” (Довго сміється). Жінка завжди повинна так думати — щоб у тому дзеркалі не було. Зрештою, можна піти до косметолога.

– І часто ходите?

—   Якщо чесно, то раз на півроку. Коли маю гарний настрій. Зробиш якусь масочку —і шкіра стає свіжішою… Деякі жінки вдаються до радикальніших методів — усіляких уколів чи взагалі пластичних операцій, а я боюся. Однак нікого не засуджую: що поганого втому, коли жінка хоче залишатися молодою? Головне, щоб трапився добрий лікар… Якщо чесно, я ходила б у косметичний салон частіше, та мені ліньки. (Сміється).

“ЖІНКА ПОВИННА БУТИ ЗАВЖДИ ВКРИТА ШАЛЛЮ ЛЮБОВІ, УВАГИ АБО ХОЧА Б ПОВАГИ. І ТОДІ РОКИ НІЧОГО НЕ ВАРТІ!”

– А як до самої дати ставитесь— 65 років? З усмішкою чи по-філософськи?

– Людське життя, воно ж, як свіча, розумієте.(Зітхає). І тут найстрашніше — з ким зустрінеш свою старість. Іноді як буває: поруч із тобою — твоя половинка, а ти все одно самотній. Ось це найважче! А жінка,як би це сказати, вона повинна бути завжди вкрита шаллю лю­бові, уваги або хоча б поваги. І тоді роки нічого не варті! Тому що ти йдеш із кимось пліч-о-пліч, хтось твої літа не рахує,хтось на твої руки дивиться і не каже, що вони застарі… Ой, тут можна багато говорити!

“Я МОГЛА ВТРАТИТИ ГОЛОС”

— Ніхто сьогодні не повірить, якщо сказати, що Ніна Матвієнко могла стати не співачкою, а кранівницею на заводі. Де був той поворот долі, коли ви зрозуміли, що треба йти “направо”, а не “наліво”?

– Я й сама дивуюсь. (Усміхається). На машинобудівний завод я потрапила випадково. Після закінчення школи треба було рік десь попрацювати, щоб потім вступити до студії хору Верьовки. Ось я й пішлана “Хіммаш”. Майже півроку була ученицею кранівниці. Як зараз пам’ятаю: там, нагорі,було дуже холодно, сиро, тож я часто кашляла…

– Ви ж могли і голос втратити?

— Звичайно, що могла! Коли піднімалась сходинками до кабіни, у мене часто паморочилось у голові. Я могла запросто звідти впасти. (Усміхається). А все — через голод! Ми з подружкою сиділи тоді на цукрі й воді. Коли ж уже не могли витримати, то пішли до директора і попросили, щоб виділив нам матеріальну допомогу. Отримавши 15 карбованців, ми шалено, раділи. Мамо моя! Пішли наїлися так, що животи боліли. (Сміється).

Ну, а потім мене перевели в копіювальний цех. Тут я робила копії креслень — через кальку. До такої роботи треба було мати добрі очі, щоб з тим усім розібратися і правильно все написати. Знаєте, у мене досі такі трохи друковані літери, коли пишу. (Усміхається).

— На щастя, на заводі ви про­працювали недовго і згодом таки опинились у хорі Верьовки. Як вас там зустріли? Артисти, як відомо, люди заздрісні…

– Це дуже страшна риса — заздрість. Дуже страшна. А ще як вона така підступна, прихована, то це просто жах! Хоча це теж талант — заздрити. (Сміється). Він дається “убого провінційним” людям. Коли вони нереалізовані у житті, то починають в усьому звинувачувати інших… Та я ніколи не розуміла: як це можна комусь заздрити? Талант — це ж те, чим тебе обдарував Бог. Ти не можеш його ні викинути, ні продати. Це — кров твоя, це — твоє серце. (Усміхається). Знаєте, у хорі Верьовки мені й вінок рвали, і костюм кудись дівався. Ой, було. було, було! Я все це пережила. А сьогодні й згадувати не хочеться.

– Вам вдалося і кар’єру зробити, і трьох дітей виховати. Тобто поєднати непоєднуване. Звучить красиво. а як це виглядало на практиці?

– Насправді я ніколи особливо не думала про кар ‘єру і проте, як її поєднати із сім’єю. Усе йшло спонтанно, стихійно та… бігцем. (Усміхається). От по прибираєш у хаті, їсти на завтра приготуєш, усіх повкладаєш спати, на годиннику 12-та ночі — можна й про творчість згадати. Сядеш із магнітофоном, вдягнеш навушники і слухаєш пісню, яку записала вдень. Один раз, другий… І не помічаєш, як уже настала друга ночі.

–Але, попри все, спати я лягала та-а-ака щаслива! Іноді на сон залишалось навіть не шість, а п’ять годин. Потім постійно куняла вдень і відчувала втому. (Усміхається). Однак із нетерпінням чекала вечора, щоб знову зайнятися піснями… Ось так це все було насправді!

“МОГО СИНА ТРЕБА РЯТУВАТИ. ПРИ ЗРОСТІ 2 МЕТРИ ВІН ВАЖИТЬ 58 КІЛОГРАМІВ. ЦЕ СТРАШНО! ТАКЕ ВРАЖЕННЯ, ЩО ЙОГО ЗАКОДУВАЛИ…”

“ОДИН СИН — ЧЕРНЕЦЬ, А ДРУГИЙ — ЕГОЇСТ”

—   Кажуть, один із ваших синів — Іван — вісім років тому пішов у ченці?

—Taк, 2004 poкy.

– Ви тоді не відмовляли сина? Як ви поставились до його вибору?

—У душі відмовляла. Та він цим усім жив, а в реальному житті — ніби борсався у павутинні. У нього були різні комплекси, пов’язані з вихованням… А тепер я бачу, шо Івана треба рятувати. Він доведений до фізичної знемоги: уявіть собі, при зрості 2 метри важить58 кілограмів. Це страшно: Вони всі там пузаті, а мій син… Він важко працює. Закінчив академію, а трудиться — як прораб. Малювати йому ніколи, там треба все будувати, будувати. Тому я повстала проти цього, стала в позу!

— І він дослухався?

—Ні. (Зітхає). Іван інкол ивтікає звідти, сам не витримує. А потім знову повертається — не може. Таке враження, що людина закодована. Духом він сильний, а ось тілом… Ну, не можна чоловікові бути таким кволим! До речі, недавно ми їздили разом відпочивати у Чорногорію. То я його спеціально змушувала їсти. Сама споживала більше фруктів, а синові підкладала все смачненьке… Ну, така ось у нього доля.

—А в другого вашого сина —Андрія — яка доля?

–Він — один із найкращих художників-іконописців. Ось тепер розмальовує Успенський собор. Милується своєю роботою, вимальовує ручки, як живі, очки зі сльозами… Та я не сказала б, що він така вже духовна людина. Для Андрія це все — робочі моменти… А поза тим він живе тільки своїм життям. Тобто — як хоче. Егоїст. Нежонатий, і не думаю, що вже колись одружиться. (Зітхає).

—Це правда, що один із ваших братів помер від зловживання алкоголем?

—Taк, помep… Biн 17 poків був на моїх плечах. Усі від нього відмовилися! Я возила йому в гуртожиток продукти, які постійно крали бомжі, прала речі, прибирала. Звичайно, було дуже важко! (Після паузи додає). А коли брат зник, я місця собі не знаходила: їздила шукати в село,писала заяви в міліцію — безрезультатно. Потім нам порадили звернутись у пошукову бригаду, яка займається невідомими людьми. Нам показали фотографії загиблих, і на одній із них мій чоловік його впізнав. Я ж спочатку навіть не розгледіла брата, бо лице було спотворено.(Зітхає). Він снився мені весь час, а коли, як належить, поховали — нарешті перестав! До речі, інші мої брати також мали проблеми з алкоголем, але їх вдалося вчасно врятувати. З допомогою Церкви…

—Мабуть, від того тягаря проблем у вас також трапляються депресивні настрої?

—Ні, у мене немає депресивних настроїв. У мене є (зітхає) печаль від усвідомлення того, що багато людей довкола не думають так, як я. І не живуть так, як я. І я щиро дивуюсь цьому! Знаєте, для мене дуже важлива така річ, як совість. А сьогодні у багатьох її просто не має. І коли ти вкотре стикаєшся з такою ситуацією, ось тоді охоплює не те що депресія, а глибоке розчарування. Ти бачиш, що не така, як усі люди! А тобі ж треба з ними щодня зустрічатися, жити, працювати… Звичайно, це непросто!

– Ніно Митрофанівно, а які роки з тих, що набігли, ви згадуєте як найщасливіші? І, можливо, хотіли би бодай у думках повернутись туди?

—Hi-i-i. Я живу сьогоденням. Абсолютно! Те, що було вчора, воно нікуди не подінеться, воно тут зі мною, в серці. Це як цеглинки, закладені у фундамент мого життя. Там і хороше, і погане. Усе! (Задумується). Знаєте, з роками я стала дивитись набагато речей не як жінка, а як філософ, котрий розставляє все по поличкам. Сьогодні розумію, що мала відпрацювати певну родову карму — аби вона не передалася дітям. І це пояснює чимало подій у моєму житті!

Богдан БОНДАРЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *