Той, хто пройшов крізь вогонь, або Як підприємець із Донбасу став поліщуком
Олександр Чаплик – людина на Ємільчинщині нова, а у себе на Донеччині досить відома. У селі Верхньокам’янському Званівської громади, та й у всьому Бахмутському районі, продукція його сільськогосподарського підприємства “Чубарочка” користувалася великим попитом. Зрозуміло, до повномасштабного вторгнення. Хоча й з початком великої війни Олександру Степановичу з його нечисленним колективом вдалося протриматися до липня 2022 року. Фермерська сім’я, що виросла із вчительської (Олександр – вчитель трудового навчання, дружина Наталка – філологиня, обоє закінчили Херсонський педінститут, де й познайомилися) разом зі своїми трьома дітьми та помічниками тримала домашню птицю, дрібну живність, обробляла землю, вирощувала корми.
А коли з 2017-го господар включився у реалізацію програми “Український донецький куркуль”, започаткованої тодішнім головою Донецької ОВА Павлом Жебрівським, та став першим її переможцем, то на отримані кошти придбав 15 племінних корів, доїльне обладнання, створив три робочих місця і відкрив молочну ферму. Вже взимку 2018 року у господарстві з’явився приплід, а до кінця року “Чубарочка”, окрім інших молокопродуктів, виготовляла 60 різновидів твердих сирів. У якості співфінансування “куркуль”-початківець збудував тваринницькі та господарські приміщення. Місцева газета “Вперед” тоді опублікувала статтю із жартівливим заголовком: “Перший український куркуль буде тратить гроші на “тьолок”…
З початком російської агресії у 2014-му Верхньокам’янське на три з половиною місяці потрапляє під окупацію, після звільнення умовний кордон пролягав за 20 км від села. Тоді воно майже не постраждало, більше тисячі постійних мешканців залишилися на місці, недалеко – Бахмут, Сіверськ, Лисичанськ. Підприємливі особи, у числі яких й Олександр Чаплик, відчуваючи підтримку громади і держави, розширюють бізнес, будують магазини, розвивають соціальну сферу. Для повноцінного життя, особливо молоді, окрім роботи, повинні бути можливості для якісного відпочинку – у цьому завжди був переконаний Олександр. Чаплики відкривають турбазу, центр відпочинку, тренажерний зал, розбудовують парк, встановлюють дитячі ігрові майданчики. Це вселяє надію у краще майбутнє, люди вірять у те, що війна скоро закінчиться.
Як вивезти пів життя?
Та настає 24 лютого, минає тривожна весна, і всередині літа минулого року лінія фронту впритул підходить до Верхньокам’янського. Вони вже й так третій місяць живуть під канонаду, без світла, газу і води, а тут починаються регулярні обстріли, виникають проблеми з продуктами, пальним, грошима, з’являється реальна загроза життю. Олександр Степанович відправляє родину на захід країни, допомагає евакуюватися сім’ям своїх працівників, починає вивозити техніку та обладнання. Та чи реально завантажити на причіп пів життя? Тяжко кинути напризволяще усе, що наживалося роками, будувалося власноруч, але найтяжче було із худобою. Породисті корівки і бички, стадо яких разом із телятами за цей час розрослося до 150 голів, десяток свиней, 60 овець, птаство, ослики і вівчарки-охоронці – усі вони розгублено дивилися на той хаос, що наростає з кожним днем, злякано здригалися від вибухів, що лунають все гучніше, дивувалися відсутності догляду, доярок, звичного режиму харчування і водопою. Сподівання хазяїна на перевезення тварин не справджуються. Надто дорогою і небезпечною була б ця операція. Зі сльозами на очах тварин випускають на волю, де їх, найімовірніше, чекає загибель…
Добротний дім, ставок, ліс, річка
Далі почалися пошуки нового місця проживання і продовження своєї справи в безпечніших областях. Олександр побував у багатьох регіонах України, придивлявся, читав оголошення. Якось, їдучи через Житомирщину, побачив в інтернеті повідомлення про продаж будинку на околиці одного села, яке, за описами, було схоже на його домівку на Донбасі. Заїхав, подивився. Сподобалося. Новий добротний дім, господарські прибудови, ставок, поряд ліс, поля, річка. Привітні люди. Так Олександр Чаплик з родиною оселився в Рудні-Іванівській. Щоб купити житло, продав одну машину, а на залишок коштів придбав навісний сільгоспінвентар для своїх двох вцілілих тракторів.
Одразу, не чекаючи якихось особливих умов, почав обживатися і освоювати обрану територію: бере в оренду паї, купує сортове насіння, висіває озимину, ставить невелику пилораму, шиномонтаж, висаджує полуницю, малину і смородину. ФОП О. С. Чаплик, у якого відкрито близько 20 КВЕДів, знайде роботу не лише десятьом парам рук своєї сім’ї, але й залюбки запросить до праці нових односельців. Здавалося, ось вона – удача, що посміхнулася в такий важкий для країни час! Але тут, на жаль, спрацював ніким не доведений, але й не заперечений закон “парних чисел”, і потягнув його чорну смугу із Донбасу аж на Полісся. На початку грудня, пізньої ночі, коли вся сім’я міцно спала, господар прокинувся і вийшов надвір покурити. Який же жах охопив його! Над котельнею, що поряд із хатою, танцює полум’я, і вже перекинулося на будинок. Напередодні чистили комини вакуумним методом і десь, очевидно, зрушили цеглину. Гасити вручну вогонь було марно, тож негайно викликали пожежний автомобіль, а самі кинулися рятувати домашні речі і майно. Щоб приборкати розбурхану стихію, пожежники підключили помпу і викачали майже увесь ставок.
До ранку на згарищі у душі Олександра боролися почуття: покинути і поїхати світ за очі, чи залишитися і постати тут із новою силою?! Легше було б піддатися розчаруванню, та все ж, коли розсіявся нічний морок, він приймає важке і відповідальне рішення: залишитися, відбудуватися і доказати, у першу чергу, собі, чого ти вартий! Недарма ж кажуть, що відважитися на справу – це вже пів діла. Уже зранку він відчув, що його не залишать наодинці з бідою: приїхав староста, підтримали мешканці села, керівництво громади, лісгоспів і місцевих підприємств. Гуртом легше не лише “батька бити”, але й боротися з лихом. Люди поділилися харчами, одягом, усяким начинням, надали тимчасове житло, районне начальство посприяло коштами, лісгоспи та підприємці виділили будівельні матеріали. На сьогодні будівельна бригада виконала чималий обсяг робіт, і деякі кімнати у відновленому будинку вже готові прийняти своїх господарів. Та все ж новосілля відбудеться тоді, коли буде забито останнього цвяха.
План розвитку для Рудні-Іванівської
Неочікуване лихо відкинуло реалізацію задумів руднянського “енерджайзера” на цілий рік, але ніяк не спинило його у творчому пориві. Він дивиться довкола і бачить те, що там має бути: отут ще один зариблений ставок, отам – продовження ягідника за рахунок лохини, поряд – сезонний тепличний комплекс, там – птахоферма, тут – свинарник і корівник. Люди працюють і мають заробіток, громада активізується і бере участь у вітчизняних та міжнародних проєктах, завдяки чому з’являється фінансування на, здавалося б, геть фантастичні речі. Відповідно до вподобань і за потребою хтось відкриває швейний, а хтось – столярний цех, хтось – СТО, будує теплиці, розводить кролів чи равликів, займається переробкою м’ясної чи молочної продукції, грибів і ягід. Біля річки проситься комплекс відпочинку із пляжною зоною і човнами, для дітей – ігровий майданчик, для молоді – тренажери. У всьому – і в роботі, і в дозвіллі має переважати кооперація, коли один доповнює і підтримує іншого – без такої співпраці село приречене. Він уже це пройшов у минулому житті, адже його Верхньокам’янське 20 років тому теж було отаким відсталим і занедбаним. І є в Олександра Чаплика мрія, яку він не приховує – Україна перемагає, і в заможних містах і селах живуть щасливі люди. А для себе особисто у цій оновленій країні він ще хотів би від своїх трьох дітей мати по троє онуків.
Слухаючи натхненні слова незламного реформатора, що двічі пройшов крізь вогонь, віриш, що усе сказане ним – не повітряні замки, а реальні справи, яких так зачекалася наша стражденна земля.
Юрій ХАЛІМОНЧУК
