Свої серед своїх

Із перших днів широкого російського вторгнення Ємільчинська, Барашівська та Чижівська громади стали гостинною гаванню для тисяч біженців від війни. І хоча тоді ніхто не міг стовідсотково бути впевненим у повній і тривалій безпеці наших теренів (адже поруч бомбардували Звягель і Коростень, зазнавали ворожих ударів Житомир, інші міста області), безконечному потоку втікачів від біди, здавалося, не буде кінця-краю. Громадяни з усієї України знаходили прихисток у рідних, друзів, знайомих, а часом і у зовсім незнайомих людей. І, напевно, серед того моря біженців найвразливішою категорією виявилися діти, багато з яких отримали статус внутрішньо переміщеної особи – ВПО.
Звичайно, за два з лихвою роки великої війни з різних причин стався значний відтік дорослого і дитячого населення – ВПО, та все ж, за офіційними даними, на початок червня цього року у Ємільчинській і Барашівській громадах внутрішньо переміщених зареєстровано чимало – 734 особи, з яких 219 – діти до 17 років (в Ємільчинській ТГ – 324 дорослих і 142 дитини та 191 дорослий і 77 дітей у Барашівській ТГ).
Тож про те, як живеться і навчається нашим юним переселенцям, “НТ” дізнавалася у Ємільчинському ліцеї № 2, відділах освіти Ємільчинської і Барашівської громад, керівників та педагогів інших освітніх закладів.

Трохи статистики і географії

Ліцей № 2 у Ємільчиному я обрав для дослідження з тієї причини, що тут навчається найбільше учнів з-поміж усіх наявних 55 внутрішньо переміщених школяриків у громаді. Також, крім другого ліцею, такі діти здобувають знання ще і в ліцеї № 1 (10 осіб), ліцеях Кулішів і Степанівки (по 6), Миколаївки і Підлубів (по 5), Березників (2), Великої Цвілі і Середів (по 1) та у Великояблунецькій гімназії (2). Ще 15 учнів-ВПО навчається у Барашівській громаді. П’ять школярів-ВПО ходять до Яблунівської гімназії, а один до Варварівського ліцею – це заклади освіти Чижівської громади, що донедавна перебували у складі Ємільчинського району.
Про непрості історії українських дітей, які у нас стали “своїми”, розповіла Світлана Давидова, директорка другого ліцею. Почала вона з того, що перші учні-втікачі від жахіть війни та інших небезпек з’явились у ліцеї одразу після початку масштабної агресії. Їх плинність була великою. У 2023/24 навчальному році тут налічувалось 14 учнів-ВПО – з Києва і Київської області, Харкова, Одеси, Миколаєва, Вишгорода, Ірпеня, Голої Пристані та Світловодська. На наступний навчальний рік очікують, що таких буде 17. Зроблю маленький відступ і додам, посилаючись на дані відділів освіти, що в Ємільчинській і Барашівській громадах навчаються діти-ВПО із 14 областей України та АР Крим.

Юні переселенці адаптувалися швидко і успішно

Переважна більшість внутрішньо переміщених учнів ліцею № 2 проживають у родичів, деякі – у знайомих. Здебільшого вони тут разом із мамами. Батьки багатьох воюють. Багатодітних сімей немає. Майже усі сім’ї повні. Тішить те, що чимало жінок-матерів не сидять склавши руки і не виглядають з моря погоди, а працюють – хто в освіті, хто в торгівлі чи сфері обслуговування.
Зі слів практичної психологині ліцею Лариси Ляшук та соціальної педагогині Тетяни Євтушок (на фото), процес адаптації прибулих школярів проходив контрольовано, швидко і успішно. у цьому психологічній службі та педагогам ліцею допомагала і практична психологиня інклюзивно-ресурсного центру Алла Лук’янчук, особливо, коли йшлося про необхідність такої допомоги учням з особливими потребами.
Для того, аби школярі-ВПО максимально безболісно влилися у учнівський колектив, звиклися з новими умовами, а ємільчинські школярі, вчителі і батьки огорнули перших теплом, турботою і розумінням, у закладі були розроблені і реалізуються численні педагогічні і психологічні практики. Цьому сприяли і навчання вчителів в обласному інституті післядипломної освіти, і їхня самоосвіта, і тренінги, які проводилися на педрадах, секційних заняттях, відповідно до проєкту ГО “Навчай для україни”, для стабілізації психологічного стану учня і вчителя. При слушній нагоді з дітьми проводять психологічні хвилинки, вивчаються техніки стресостійкості, вміння подолати тривогу, страх, знаходити ресурс для відновлення. Також психологи та вчителі розвивають м’які навички – уміння співпереживати, зосереджувати увагу на собі, ефективно комунікувати.
Дуже важливим є те, що у закладі добре подбали про безпеку школярів. у сховищі учні мають змогу не лише перебувати під час тривоги, але й повноцінно навчатися. Хорошим бонусом для дітей пільгових категорій, у тому числі ВПО є безкоштовне харчування. До відома, його повна вартість складає: 48 грн – для дітей 6–10 років, 55,20 грн – до 13 років, 60 грн – від 14 років.

Прощальний вальс від Діани і Карини з Куп’янська

Доброю інформацією поділилася вчителька української мови і літератури Оксана Дем’янчук, яка минулого року випустила 11 клас. Вона розповіла, що мала щастя прийняти у свою класну родину двох юнок із багатостраждального Куп’янська. Першою у вересні 2022 року до рідні прибула Діана Пригодська. Дівчині настільки сподобалося Ємільчине, ліцей, вчителі, їхня толерантність та манера спілкування з учнями, що невдовзі вона загітувала приїхати сюди свою подругу Карину Близнюк, зателефонувавши їй: “Їдь і не бійся!”. Поява цих дівчат у класі була сприйнята на ура. Їхні мами постійно цікавилися навчанням доньок, не пропускали жодних батьківських зборів, із захопленням відзначали гарну навчальну базу ліцею, його мікроклімат. А на випуск дівчата, які у себе в Куп’янську відвідували хореографічну студію, поставили прощальний вальс і навчили його танцювати однокласників. Зараз вони успішно навчаються у вишах Києва, але з ємільчинськими однолітками та класною керівницею зв’язку не втрачають.

Навчальних втрат через війну зазнають не тільки учні-ВПО

Водночас учителька-філологиня констатує великі розриви у знаннях багатьох прибулих, що пов’язує із дистанційним навчанням або взагалі із відсутністю будь-якого. Каже, що у деяких випадках відставання у засвоєному навчальному матеріалі вимірюються роком-двома. І що нижче клас, тим освітні втрати більші. Менші діти не вміють вчитися. Деякі кривляться, не хочуть тягнутися за знаннями. Оксана Петрівна пропонує організовувати у селищі для дітей з освітніми втратами додаткові заняття, а також готувати до НМТ. Вона має досвід роботи в онлайн проєкті “Навчай для України” і захоплюється тими дітьми, що вчаться під обстрілами, які навіть чути у слухавку.
Цікаво було послухати спостереження і вчительки початкових класів Алли Радченко за учнем її класу Семенком, який приїхав із Києва у 2022 році. Алла Сергіївна відзначає комунікабельність хлопчика, його вміння швидко знаходити контакт з однолітками, щирість, доброзичливість, щедрість. Семен гарно вчиться, із задоволенням працює в парах. Батьки і бабуся, у якої живе, зацікавлені у його добрих успіхах, мотивовані, тримають зв’язок із класоводом. Щоб згуртувати своїх вихованців вчителька проводить багато позакласних заходів і ознайомлює дітвору з Ємільчиним, організовує екскурсії в музей, на природу, походи на культурно-масові заходи селища.
Разом з тим педагогиня не обійшла і того, що через війну не тільки діти-ВПО, а й ємільчинські дітлахи зазнають навчальних втрат. Особливо це відчувалося у 2022 році. Так, внаслідок нестабільного дистанційного навчання алфавіт, навички читання і письма наздоганяли у другому класі.

Музиканти, співаки, художники, декоратори…

Чимало ліцеїстів-переселенців дружать з мистецтвом. Шестеро відвідують музичну школу: Ігор Герасименко вивчає гітару, його сестра Софія – хоровий спів, їхні двоюрідні брати Шумські – Владислав і Станіслав – опановують гру на гітарі та фортепіано. Цікаво, що Владислав гітарну премудрість схопив за два роки і вже склав відповідний іспит, а Станіслав у додаток до фортепіано має неабиякі успіхи у співі, бо наділений чудовим баритоном. Про це розповіла викладачка музичної школи Тетяна Вишинська. А секретарка закладу Наталія Ярошук уточнила, що всі ці діти приїхали з неприступного Миколаєва. Вона ж і розповіла про ще одне маленьке диво з другого ліцею – хлопчика Саліма Лабві, який вподобав і інструмент, і наставницю, Тетяну Ростиславівну, котра у перервах між екзерсисами юного піаніста терпляче чекає, поки він підкріпиться канапкою або ж побігає на свіжому повітрі.
Не натішаться у музшколі іще одним юним обдаруванням – Семеном Бакалюком, який до нас приїхав із Києва, навчається у ліцеї № 2 і доводиться онуком Миколі Омельянчуку, фантастичному саксофоністу, з яким ми недавно попрощалися. Дідусь прищепив онуку любов до свого інструмента, навчав азам гри на ньому, а тепер Семенко продовжує музичну науку в Олександра Мельника.
До сказаного вище хочемо додати маленький штришок: за навчання в музичній школі діти-ВПО сплачують лише половину його вартості.
Ще один “ешелон” із п’яти ліцеїстів-переселенців, хлопчиків та дівчаток облюбував Дитячий будинок творчості. Його директорка Тамара Ракс конкретизувала нам напрямки їхніх захоплень. Це гуртки м’якої іграшки, образотворчого мистецтва, паперокручення, декоративного оформлення.

Про таланти харків’янок, серце ємільчинки і ще дещо

Особливих успіхів у багатьох техніках досягла тринадцятирічна харків’янка Аліна Слєпуха, семикласниця ліцею. Вона – учасниця всіх виставок і фестивалів, переможниця і призерка обласних, всеукраїнських та міжнародних конкурсів. До війни дівчинка займалася в художній школі Левченка (м. Харків). Її мама, Віра Володимирівна, має педагогічну і дизайнерську освіту, навчалась у Харкові з ємільчинкою Аллою Гайченею (Міщук), яка стала її близькою подругою і кумою. До великої війни Слєпухи проживали у Харкові на бєлгородському напрямку, за 30 км від українсько-російського кордону, але з початком воєнних дій їхнє житло було зруйноване, відтак вірна подруга, ємільчинка Алла, прихистила Віру з її мамою та донькою, хоч у самої четверо дітей. у Ємільчиному Вірі Володимирівні пощастило влаштуватись на роботу в Будинок дитячої творчості, де вона уже два роки працює керівницею гуртка. Розмова з нею мене дуже зворушила. Жінка дуже вдячна роботодавцю, ліцею, його директорці Світлані Давидовій, класній керівничці Любові Валентинівні, психологам, усім вчителям і персоналу за доброзичливу атмосферу, високий рівень викладання, відзначає майстерність вчителів фізики і геометрії – нових для доньки предметів, які Аліна полюбила.
А от зі спортом поки що у ліцеїстів-переселенців не зовсім складається. Такого висновку я дійшов, поспілкувавшись із нашою легендою, волейбольним тренером Віктором Романухою. “Басейном, – сказав він, – ще трохи цікавляться, проте у секцію волейболу прийшло всього два хлопці 2007 і 2008 р. н., дівчина 2009 р. н., та й ті виїхали”.

Вдячні за те, що мають

Не буду завершувати свою розповідь на розчаруванні авторитетного тренера, бо все ж маю надію, що скоро до спортивних зал діти-ВПО проторують широку дорогу, адже умови для різнобічних занять у громаді є. І це мають знати батьки, про це повинні дбати, в першу чергу, і вчителі фізкультури…
Розповівши і показавши багато цікавого про те, як у ліцеї навчають і організовують відпочинок дітям-ВПО, та провівши екскурсію багатими рекреаціями, фоє, класними кімнатами, кабінетами, сховищами, директорка Світлана Сергіївна резюмувала: “До нас приїхали ті, у кого не було можливості виїхати за кордон, а тому вони вдячні за те, що мають. Часом душа болить, дивлячись на них. Але ці діти у нас – свої серед своїх!” І щирістю її слів не можна не пройнятися, бо, направду, ліцей № 2 – це не лише заклад освіти, а осередок любові, турботи, сердечності та краси. І не лише для дітей-ВПО, а для всіх, хто має щастя тут навчатись і працювати.

Олександр ВАЩУК