У життя свої закони: наші бабусі теж народжували у війну

У Великояблунецькому старостинському окрузі Ємільчинської ТГ Даша та її родина опинилася зовсім випадково. Просто їй сказали знайомі, що є можливість потрапити в місце, де спокійно. Жінка і досі дивується, як доля могла так далеко закинути її від рідної домівки. Дашиній донечці, що народилася уже в нашій громаді, пішов другий місяць. Молода мама займається її доглядом а також вихованням старшого сина, котрий восени має стати першокласником. Не приховуючи нічого, жінка розповідає про те, як вона сюди потрапила, та що пережила до цього.

До переїзду сім’я проживала у Миколаївці Донецької області, неподалік Слов’янська. Якщо комусь із громадівців не зовсім зрозуміло, де це, то вона пояснює: за 40 км від Бахмута. На початок повномасштабного вторгнення її сину було лише три роки. Даша не належала до тих, хто залишив власну домівку одразу. Десь із півтора місяця вона жила в режимі: приготувати їжу на день для дорослих та дитини з собою, помитися – і у підвал. Перша частина справ займала кілька годин, решту доби вони проводили у сховищі. Не виїжджала, бо тримала рідна домівка, але коли зрозуміла, що спокійне дитинство сина Мишка важливіше, зважилась поїхати. Про її сьогоднішій стан багато що говорила фраза: “Коли б почула, що війна закінчилася, пішла б у рідні краї по залізничних рейках. Можливо уже там і не залишилася б, але дуже тягне побачити рідний дім, хоч на хвилину полежати на своєму ліжку…”. у квартирі зосталася бабуся, якій 68 років. Вона не змогла пересилити себе, щоб покинути рідні стіни. “Не їде, хоч і кликала її не раз”, – говорить Даша.
“Так от, – продовжує свою оповідь жінка, – те, що потрібно кудись їхати, розуміла, і мені це “кудись” запропонували”. А запропонувала Даші поїхати знайома, у якої був також син восьми років. Та знайома мала приятельку, котра порадила їхати в Житомирську область (у той час такі “родинні зв’язки” підтримувала вся Україна: їхав хтось до когось, бо інший хтось пропонував або погоджувався допомогти). Їхали до Києва, потім – у Великий Яблунець. Дві жінки з дітьми, які ніколи не знали, як себе поводити в селі, потрапили в незнайомі і незвичні обставини. Але навіть цей варіант кращий, ніж сидіти у підвалах і чекати прильотів. у сільському будиночку їх зустріла натоплена грубка і борщ. Але це першого дня. Далі потрібно було опановувати невідомий досі світ. Їхнє нове житло, як і більшість в селі, не мало підведеної води й каналізації. Грубка, яка була тепла вчора, щораз вимагала нової порції дров. Ніхто з них до того часу не знав, де ті дрова беруться і як себе з ними поводити на практиці. Але очі бояться, а руки роблять. Так вона опанувала щітку, вапно, глину. Дякувати, що сусідка добра трапилася. “Тьотя Валя говорила, щоб я не боялася і робила, і все в мене вийде. А я спочатку дивлюся на неї і не розумію, з чого починати, – розповідає і сміючись додає, – сьогодні мені уже не потрібно показувати, як це робити, я сама знаю”. Прання в балії також для жінки було чимось далеким і шокуючим. Особливо, коли проживали разом дві сім’ї і робити це треба було по черзі.
Коли приїхали, то люди поназношували продуктів. Але ж біля будинку у селі є город, то ж зрозуміло, що його потрібно буде засаджувати. “Як?” – питала тоді. Сьогодні хвалиться, показуючи мені чималу ділянку картоплі та грядки. Із живого господарства – кілька гусей та кури, кіт і собака. Зрозуміла і невід’ємна річ для села. Разом з Дашею дивуємося і тішимось, що вона подолала побутові труднощі – у очах щира радість.
Сім’я, через приятельські зв’язки якої Даша потрапила сюди, виїхала шукати кращі умови. І вона теж не проти кращого. Мишкові у вересні потрібно іти до школи, а у Великояблунецькій гімназії проблема з набором молодших класів. Навіть коли клас є, то дітей у ньому обмаль. Жінку це лякає. Вона розуміє потребу дитини у постійному спілкуванні з однолітками.
Адаптація шестирічного Мишка до села – інша історія. Коли приїхали, його лякав гуркіт поїзда, бо неподалік залізничне полотно. Не одразу звик, що це не якась військова техніка. Та вже зараз здається, що він наче тут народився. Хлопчику подобається жити саме в будинку, а не квартирі. Також йому до вподоби наявність пісочниці, гойдалки та багато дорослих друзів, які зайняті корисними справами. Город, сінокіс, трактор – це елементи рідної йому стихії. Цей (як він думає про себе) “дорослий” хлопець має власні колеса і не одні – справжній велосипед та велику кількість іграшкової техніки. у нього навіть є мрія: купити колись трактор, як у Богдана (це Мишків дорослий друг, з якого він бере приклад). Весь навчальний рік хлопчик відвідував ДНЗ. Сьогодні мати і далі тренує його, бо осінь не за горами. “Навчатися, мабуть, піде до Яблунецького ліцею, бо там діток більше, – ділиться планами Даша. Туди возить автобус, але вона поки не зовсім уявляє, як це буде відбуватися – страшно, чи зуміє зорієнтуватися, але надіється, що старші діти допоможуть. Велика радість сім’ї – народження доньки. Жінка дуже хотіла, щоб у Мишка був хтось рідний – сестричка чи брат. Каже, що весь період вагітності хлопчик чекав поповнення з не меншим нетерпінням, ніж батьки. В ту ж мить із гіркотою додає, що наші бабусі також народжували у війну, бо життя іде і у нього свої закони. Народжувала у Звягелі. Про медичних працівників відгукується добре. Проте поява в сім’ї нового життя ставить чергові виклики: лікарня розташована далеко і це велика незручність для родини, де двоє дітей. Жінка переживає, але не здається і надіється на краще. Підсумовуючи свою розповідь, дякує всім, хто підтримав її та родину в скрутних обставинах. Ці люди для неї уже стали рідними: і староста Зінаїда Валеріївна, і діловодка Наталія Іванівна, і сусідка тьотя Валя, і тьотя Катя, і “друг Богдан”, і багато-багато інших. усі вони зробили все, що від них залежало. Не просто підказали, а показали, зігріли добрим словом та діями. Стосовно того, що знаходиться у селі, ще раз дивується, але і дивує мене висновком: “Мабуть, уже не зможу жити у квартирі – сільський будинок мене вже не лякає, навіть маю плани, що б хотіла змінити і покращити”…
А от покращити поза межами будинку вона не може. Не збільшиш народжуваність, щоб класи були наповненими. Не притягнеш село ближче до центру, щоб швидше отримати медичне обслуговування. Але є надія, що усе налагодиться, лише б швидше перемога.

Таїсія СОСНОВСЬКА