Їх пригорнула Барашівщина

З початком повномасштабного вторгнення у Барашівській ТГ, як і в інших, додався ще один напрям роботи – підтримка внутрішньо переміщених осіб. Так склалося, що наша територія виявилась безпечнішою порівняно з деякими областями Півдня, Півночі та Сходу України, хоча не можна сказати, що в країні, де іде війна, навряд чи можна якесь місце назвати абсолютно безпечним.
У наших селах одразу з’явилися не лише ті, хто знайшов прихисток у своїх сім’ях, родичів та знайомих, але й такі, хто зненацька відірвався від свого гнізда, шукаючи безпечного місця собі і рідним. І громада взяла на свої плечі ряд проблем, пов’язаних з ними. Насамперед – це питання житла, побутового забезпечення, надання медичних та освітянських послуг, працевлаштування.

Треба визнати, що маємо ВПО двох умовних категорій: одні зрозуміли, що їхнє життя змінилося з початком війни і потрібно навчитися влаштовувати його по-новому, інші ж вважали, що хтось має їм створювати умови без їхньої у цьому участі. Мусимо констатувати і те, що ВПО стали і люди, які мали змогу якось давати собі раду, маючи на те певний потенціал, сили і фінанси, і такі, які враз виявились майже незахищеними не зі своєї вини. А поряд із ними – місцеві жителі, життя яких теж вийшло зі звичного ритму, незахищені сім’ї, чоловіки яких пішли у лави ЗСу, тероборону. Отож саме між такими берегами текла оця бурхлива річка життя ВПО, долаючи надводні і підводні камені, кермували на ній і юридичні закони, і влада, і чисто людський моральний кодекс. Тому на перших порах було іноді незрозуміло і гаряче… На сьогодні цей напрям у громаді функціонує вже у звичному налагодженому режимі. При сільській раді створено Раду ВПО, до складу якої входять працівники відділу соціального захисту та і самі внутрішньо переміщені. Рада засідає раз на місяць і вирішує проблеми, пов’язані з цією категорією населення. Зараз у Барашівській сільській раді зареєстровано 268 переселенців, з них – 72 дитини. Діє проєкт “Прихисток”, за яким господарі, котрі надають житло для внутрішньо переміщених осіб, мають певні виплати від держави, звичайно, якщо ці особи не є їхніми дітьми. За цим проєктом у 18 господарствах прихищено 52 людини. Потребують житла ще близько 100 громадян. Ряд сімей винаймають окреме житло у селах, 10 переміщених мешкають у приміщенні Барашівського дитячого садка. у них є всі умови і засоби для нормального проживання. 12 осіб прихищено у Березівському психоневрологічному інтернаті.

Щодо виплат, то внутрішньо переміщені особи мають різний статус, тож, відповідно, і різне грошове забезпечення. 168 громадян ВПО – це люди, які переїхали із близьких областей (Київська, Житомирська), де не ведуться бойові дії. Але інші, із Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Харківської та Донецької – це люди, які навіть не впевнені, чи зможуть повернутися додому, у декого вже сьогодні нема куди їхати. Хтось уже думає про те, щоб оселитися в наших краях на постійно.

ВПО також отримують ряд допомог від різних благодійних фондів і формувань, ними опікуються і міжнародні організації. Найзначнішою є підтримка від Червоного Хреста і Карітасу, які надають переважно продукти харчування. Благодійний фонд Рокада в основному постачає побутову хімію, постільну білизну, посуд та ін. Осторонь не стоять і жителі громади, які діляться зі своїм новими сусідами усім тим, що у них є. До місць проживання переміщених співвітчизників багато наших земляків приносять картоплю, консервацію, одяг та необхідні у побуті речі.

у громаді організовуються і зустрічі зі спеціалістами психологічних служб, інші заходи, які мають на меті тримати проблеми ВПО в полі зору та підтримувати позитивний психоемоційний стан переміщених.
Ку “Комунсервіс”, за необхідності, надавав у холодний період паливо, а сьогодні громадяни-переселенці вже самі планують подальше життя на Поліссі: розуміючи, що вони тут не на один день, з літа запасаються дровами на зиму, облаштовують свій затишок у місцях проживання, садять город, шукають роботу та працевлаштовуються тощо. Не забувають у громаді і сімей ВПО, чоловіки яких захищають нашу державу.
Наша газета вже писала про вимушену переселенку Ольгу Подолянчук, яка відкрила сирну справу. Сьогодні про пані Ольгу знають і в Барашах, і в Ємільчиному, смакують її сири та інші продукти харчування. Кілька сімей – хто сезон, а хто і другий – постачають людям добірну полуницю, вирощену власноруч на барашівській землі. Саме цей вид діяльності набирає розвитку, адже системне вирощування полуниці не було в пріоритеті наших господарів. Люди повертаються обличчям до тваринництва і землі. Життя в нових умовах допомогло по-новому усвідомити, що земля – таки справді наша годувальниця, і час уже до неї повертатися – розумно і з любов’ю.

Кілька сімей ВПО, які мають змогу не полишати свої попередні місця роботи, працюють дистанційно. Дехто займається волонтерством. Пенсіонери теж призвичаюються. Життя продовжується: створюються нові сім’ї, народжуються діти, хтось відходить у потойбіччя – на жаль, не у рідному куточку, де прожив усе життя. Окремо хочеться зупинитися на дитячих проблемах, адже діти, як і люди похилого віку, теж найменш захищена категорія. Їх висмикнули зі звичного способу життя, з освітніх колективів. у більшості вони прийшли в ліцеї, гімназії та садочки громади. Їх забезпечили безкоштовним харчуванням, з ними проводять психологічну роботу психологи, вчителі і вихователі.

Треба сказати, що значна частина дітей має низький рівень знань. Причини цього – попередня ковідна ситуація і територія війни, на якій жили діти. До прикладу, в першому класі Барашівського ліцею є дівчинка, яка, за словами батьків, до приходу в наш ліцей у закладі освіти була лише два рази по пів години, адже в них на Донеччині постійні прильоти. Можна лише уявити, як важко було першокласниці у березні наздогнати своїх однолітків. Проте вчителька Світлана Божкевич зуміла налагодити зв’язок з мамою і дитиною, так організувати роботу не лише за останні місяці, а й спланувати на літо, щоб у наступному класі дитина змогла відчувати себе на рівні зі своїми новими однокласниками.

Є в школах і учні, які навчаються у нас уже по два роки, і вчителі можуть прослідкувати динаміку досягнень. Так, коли у дітей-переселенців з більшості предметів спочатку був початковий рівень, то на кінець другого року навчання вони отримали середній. Є проблеми і з мовною ситуацією, про яку, на жаль, говорить вся Україна. По факту діти жили і навчалися в Україні, в українських школах, а реально – майже не знають рідної мови і майже не спілкуються українською. Тут уже виникає проблема не лише на уроках, а й в особистісних стосунках, адже не секрет, що наші діти іноді досить категоричні щодо спілкування рідною мовою, особливо останнім часом. Тому педагогам доводиться не лише надавати освітні послуги, а й бути вмілими і делікатними психологами – виховувати розуміння і довіру, організувати співпрацю з батьками. Є і гарні приклади, коли діти вливаються в колектив, гарно навчаються і намагаються бути активними в усьому, що стало їхнім теперішнім.

Важко було спостерігати і розуміти різницю між реакцією дітей на повітряну тривогу. Наприклад, діти із запорізької Василівки зовсім по-іншому, ніж місцеві, реагували: вони бачили вуличні бої не з інтернету, а тому, почувши сирену, намагалися дзвонити бабусі, яка чомусь не бере там слухавку. Прояви тривожності долалися поступово і все завдяки увазі і любові педагогів, класним колективам. Сьогодні хлопчики вже стали своїми, навчилися радіти життю, полюбили цю річку і риболовлю, проте мрія повернутися додому їх не покидає.
А в цілому – прослідковується досить позитивна адаптація учнів у закладах освіти. Діти і їхні батьки влилися в нові колективи. Вони беруть участь у всіх благодійних акціях на підтримку ЗСу, які організовують гімназії та ліцеї, у виховних заходах, ремонтах тощо. Дітвора знаходить нових друзів і порадників. Дорослі теж намагаються жити звичним життям. Всі плекають надію на мир і повернення додому. Всі стали трохи іншими, можливо, хтось став кращим, добрішим, почав більше вірити в людей. Та в багатьох за плечима багато втрат, а в душі – болю, який треба втихомирити. Отож всі маємо бути єдині, щоб наше життя мало звичний плин. Але найперше треба миру…

Оксана ДЕМЧЕНКО