Як жарт у родину переріс


Лиш на срібному весіллі випливла вся правда.

– Дівчино, ви згубили, – почула Орися позаду себе привітний голос й озирнулася. Високий чорноокий юнак засяяв білозубою усмішкою. Орися оглянула долівку довкруж. Та була порожньою.

– І що ж? – перепитала незнайомця здивовано.

– Усмішку, – відповів той, зніяковівши від її глибокого погляду, і, переминаючись із ноги на ногу, таки насмілився. – Русланом мене звати.

– Орися, – відповіла. Хотіла якомога більше обурення вмістити у свою інтонацію, утім так зашарілася, як ще колись у садочку, розповідаючи віршик на загал. – Дивний у вас спосіб знайомства. Чи це ви якийсь психологічний експеримент проводите?

– Чесно? – чомусь прорвало на зізнання. – Уперше. Оце, скільки за вами йду, стільки милуюся вашим волоссям. Скільки живу, ще такої краси не бачив. А як зазирнув у ваші очі, то й зрозумів: я таки направду потрапив у полон. Полон краси й жіночності. Орисю, я закохався! І щоб не відтягувати час, пропоную одразу ж до справи: виходьте за мене заміж!

– Ваші зухвальство й самовпевненість, юначе, не мають меж, – відрізала. – Але, щоб їх присікти, відповім: так, я згодна! Як діятимете в цьому випадку? Провалилася схема?

– Паспорт при вас? – запитав, не відступаючи.

– Звісно, – знову прийняла виклик.

– Отже, несемо заяву? – наполягав.

Орися не вміла програвати й відступати. Тож міркуючи, що після подачі заяви до власне моменту розпису дається певний час, протягом якого вона неодмінно знайде сто причин “передумати”, упевнено сказала: “Пішли!”

Перед дверима закладу юнак запропонував присісти на лавку, щоб хоч трішки одне про одного дізнатися. Між ними виявилося стільки спільного: обоє навчаються на юристів, щоправда, у різних вишах міста. Обоє – третьокурсники. Обидвох виховують самі мами, бо батьки відтоптали ряст. Обоє з прилеглих сіл, куди раз по раз їздять підсобляти матерям у чималих господарствах (якось же мусять ті вдови дітей на ноги ставити). Ба більше, у них навіть прізвища римуються.

Цю історію знайомства щасливе подружжя розповідало дітям і онукам на їхнє прохання щороку на Різдво. І хоч кожен знав її напам’ять, непідробно сміялися, ніби чули таки вперше.

– Бабусю, ну от як ти так погодилася? – не вгавали онуки на срібному весіллі. – А якби то якийсь шарлатан виявився, а ти – одразу до РАЦСу.

– Та мене ті карі очі й усмішка відразу з розуму звели, – повторювала вже звичну фразу. – Але погодилася я так спокійно, щоб подивитися, як він відступатиме, бо ж ну точно на позитивну відповідь у цьому випадку не розраховував. Тому-то й вийшло так: зустрілося двійко впертих, і ніхто першим не хотів спасувати, сподіваючись, що опонент врешті дасть, так би мовити, задній хід.

Але найцікавішим моментом у цьому всьому я й досі вважаю знайомства з мамами. Вони ж відбулися за кілька днів. А ми, фактично не знаючи одне одного, так плуталися у відповідях, що вони, бідні, у шоку були. А за місяць, що дали на роздуми, ми настільки зблизилися, що вже й не уявляли себе одне без одного. Як кисню, не вистачало мені його, а йому – мене. Тож вийшло так, що причин передумати одружуватися не було.

– Знаєш, Орисю, – поважно почав розмову господар затишної добротної домівки, що завжди охоче вміщала дітей та онуків. – 25 років минуло. А я все не наважувався тобі сказати. Боявся, що образишся. Вивчив же бо твій вразливий характер. Я грав тоді з хлопцями в карти на бажання. І ж програв. Мені вигадали підійти до першої-ліпшої дівчини й покликати її заміж. Усі впевнені були, що будь-яка покрутить пальцем біля скроні. Друзі за кілька метрів стояли, спостерігали. А коли ми до РАЦСу подалися, ледь оговталися від шоку. Ти їх знаєш, то наші нинішні куми, Ігор із Петром. Ми домовилися, що про цей факт ніхто ніколи не дізнається. Але позаяк між нами ніколи не було секретів, зізнаюся тобі, рідна. Хай хоч через 25 років.

– Ніколи не любила картярські ігри. А зараз навіть вдячна долі, що ви тоді грали, що саме я в ту мить пішла до крамниці. Так зійшлися зорі, – щасливо констатувала Орися. – А за здоров’я наших кумів завтра ж у церкві сорокоуст запишу. Я так вдячна їм за справжнє щастя!

А діти й онуки обступили щасливих срібних молодят, обіймали й кричали: “Гірко!”

Леся САДОМСЬКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *