Апокаліпсис кольору снігу. Репортаж з місця події
22 березня ми їдемо в Київ до дітей.
Нас чекали. Поїздка планувалась ще за тиждень. Тож, попри негоду, рушаємо.
Аж чотири години від Ємільчиного до КПП. При в’їзді в Київ – караул!
Автовласники цугом, один за одним. Їх швидкість не більше 50 км/год! Страшенна сила вітру шмагає автівки, обліплюючи, як верблюд слиною, мокрим снігом, що мертво прилипає до металу. Відстань, уже від КПП до пл. Шевченка, яку раніше долали за 20 хвилин, 22 березня “коштує” нашого здоров’я, а ще майже дві години!
Далекобійники геть неструнким рядом починають блокувати рух через слизоту під колесами. Дивом дістаємося квартири доньок. Це на Подолі. Місто повністю на той час паралізоване. Страшно рахувати: виїхали з дому об о 11-55, зайшли в помешкання дітей – о 18-35. Гвалт! Субота. За білим “Апокаліпсисом” споглядаємо лише з вікна 5 поверху. Телевізор лепече: контролюєм, розтягаєм, чистим. Віримо…
По інших районах теж проблема. Неділя: пора честь знати. О 10-30 вирушаємо до рідної хати. Матінка Божа! За дві доби ледве чищений Подол, як і частина центру столиці, а далі!.. Нам цілком зрозуміло, що ні слова Попова по 1+1, ні новини Інтера не відповідають дійсності.
Транспорт під шапками снігу всіяв узбіччя як блохи собаку. Покинуті ще в п’ятницю маршрутки, тролейбуси, автівки.
Вперше бачу подібне: лише подекуди поодинокі представницькі авто. Замість решти чотириколісних йдуть люди! Просто по дорогах! Снігоочисної техніки не видно, хоча, кажуть, Обухівська траса, що на Конча-Заспу, вилизана. Розмітку видно! Заледве, витріпуючи піддон по сніжним барханам, добираємось на виїзд з божевільного міста. Стоп. Фури в три ряди і ще вбік, впоперек.
Міліціянт: “Стоп! Дорога блокована. На Коростень? Спробуйте через КПП”. Годину через Київ, в якому тепер нема дорожніх артерій. Вказівники замело. Люди замість авто. Останні – по узбіччях в снігу й бурулях. Подейкують, двірники за 250 грн дають лопати автовласникам для відкопування металевих улюбленців. Справді кінець світу! Доїжджаємо до КПП.
Пожежна, міліцейська машина посередині розвилки, а навкруги, вздовж, впоперек далекобійники, легковики. Все вкрите метровим шаром снігу, закристалізовані льодом вікна кабін. Хлопці в погонах: “Дороги нікуди нема! Назад!”.
Передзвонюємо обізнаному в автошляхах знайомому. Відповідає: “На Житомирську трасу не потикайтесь. Сорок кілометрів затор”. Заледве вертаємо по бездоріжжю до дітей.
…А з екрану: “Ми для вас!..”
